Невмирущий

Як страшно знати правду без прикрас!

Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.

А наші скарги в комині запишуть.

Ліна Костенко


Поневолювачі завжди більше бояться не стільки народних месників, скільки міфів про них. Повстанця можна знищити фізично, але надзвичайно тяжко знищити легенду про нього. Тому по приборканні збройного опору завойовники пильно зачищали архіви, обмежували доступ до масивів інформації щодо національно-визвольного руху, всіляко намагалися змусити мовчати свідків, вживали максимум зусиль, аби дискредитувати героїв, перетворити їх в очах майбутніх поколінь на “розбійників” і “бандитів”. Попри все, народна пам’ять виявлялася для ворога неприступною. І на подібні звинувачення чужинців чи не кожен українець вторив Шевченкові:


Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.


Прикладом невмирущості героїчних міфів є розповіді про козака Мамая. Ще з доби ранньої Козаччини мандрував він усупереч лихоліттям від оселі до оселі то у переказах, а то в народних картинах. “Не завидую нікому — ні панам, ані царю. Богу своєму святому я за все благодарю! Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду. У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду”. Козак Мамай виявився настільки популярним, що зажив слави космогонічного уособлення українського народу загалом, а в українській оселі став позиціонуватися на рівні з іконами.
Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов’язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: “Я козак Мамай, мене не займай” .
До сьогодні загадкою залишається проблема походження імені зображеного на давніх народних парсунах козака. Припускають, що ця назва походить від невеликої річки Мамай-Сурки, яка протікала в околицях Запорозької Січі. До того ж і кам’яні баби на курганах у давнину називалися “мамаями”. В українській мові є вираз “піти (поїхати) на мамая”, який означає – “відправитися на удачу”, що дозволяє зробити припущення про первісний зв’язок козака-мамая із ризикованою гайдамацькою справою. Звідси й слово “мамай” могло бути синонімом до слова гайдамака і означати не ім’я козака, а характеризувати його заняття. У тюркських народів “мамай” – це чудовисько, яким лякають дітей. Але досить близьким до розкриття імені козака є татарське слово “мамай”, що означає “ніхто”, адже в підписах під картинами знаходимо: “Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш, відкіль родом, І як зовуть нічичирк не знаєш. Коли трапилось Кому у степах бувати, то той може прізвище моє угадати…”.
Але, незаперечно, козак Мамай був історичною особою. І діяльність його безпосередньо була пов’язана з Чигиринщиною. У відомого українського етнографа і фольклориста Бориса Грінченка є надзвичайно цікава оповідь, записана ним у селі Суботів Чигиринського повіту Київської губернії: “А се вже чи не після Хмельницького було, як приїхав у Суботово Мамай із запорожцями і ляхам багато шкоди наробив. Тут у лісі неподалечку є дуб невисокий да рясний, Мамаєм зветься. Кажуть, що буцімто Мамай на йому казан вішав, да як задзвонить, то його хлопці і біжать. А інші кажуть, що через те, що і Мамай був низький та дужий, як той дуб” . Більше розповідають історичні документи. У 1750 році кілька гайдамацьких загонів, організованих на території Запоріжжя. перейшли через кордони Речі Посполитої в південну Київщину . У липні гайдамацькі загони Марка Мамая та Гаврила Лисого захопили Чигирин, “взяли пушку да хлеба мешка с три и выжгли башни и винницу и прочие строения”. З Чигирина Мамай пішов на Медведівку, де взяв 2 бочки селітри. В тому ж місяці 100 гайдамак Кирика Уса знову напали на Чигирин, пограбували місто, і пішли на Суботів, Новоселицю, Медведівку. В Мотронинському лісі гайдамаки були розбиті польським кінним роз’їздом. Натомість Марко Мамай зруйнував містечко Мошни та інші маєтності польського князя Любомирського, здійснив напад на Смілянський замок. Його переслідували російські війська під командуванням генерала Леонтьєва, які, врешті-решт, упіймали козака, мордували, а потім стратили. Відтяту голову Мамая виставили на мосту в Торгівці, після чого якийсь Андрій Харченко зняв з голови страченого шапку, одягнув її на себе, перебравши ім’я свого попередника. У 1758 році, продовживши його подвиги, він також загинув, на палі. Але в народі за цей час вже виникла легенда про безсмертного козака на ім’я Мамай, який воскресає знову і знову для остаточної перемоги над ворогами свого народу.
Воскрес Мамай і втретє, вже на початку століття двадцятого, коли на українське село котилася навала новітніх наїзників. У травні 1919 року “на Україні російські більшовики оголосили “червоний терор” для всього українського населення, а особливо селян”. Він передбачав комплекс заходів, покликаних розколоти українське суспільство, знищити збройні формування, залякати слабкодухих. Згідно з постановою Ради Робітничо-Селянської Оборони України від 17 липня 1919 року про придушення “куркульських білогвардійських заколотів на селах” губкомам надавались права оголошувати цілі райони на військовому становищі, утворювати там ревтрибунали; у селах вводилась кругова порука; дозволялось брати заручників, а “у випадку контрреволюційного виступу заручників розстрілювати”. Щоб примусити селян скласти зброю, вводилась блокада сіл, на непокірні села накладалася контрибуція. Рекомендувалося виселяти повстанців та конфісковувати їх майно. Українське село потерпало від численних реквізицій продовольства, майна та худоби, мобілізацій чоловіків до різного роду армій. Найяскравішим прикладом терору для чигиринців стала так звана “Варфоломіївська ніч”. Влітку 1919 року, у відповідь на вчинений міською самообороною збройний опір, червоноармійська частина здійснила в старій гетьманській столиці криваву різанину. В ніч з 28 на 29 липня 1919 року одної “місячної ночі в місто в’їхав обоз красних. Попереду хтось ішов і вказував, в яку хату заходить. Людей забирали в приміщення сучасної міліції. Там рубали… Кров текла через поріг”. Тоді загинуло від 200 до 280 жителів Чигирина.
Не поліпшилася ситуація в Україні і після розгрому військ Денікіна. Репресії щодо мирних жителів ставали звичним явищем. У відповідь на скарги населення на тилові частини, “викриті в насильстві (…), пограбуваннях мирних жителів”, 9 травня 1920 року було видано наказ по тилу Червоної Армії, в якому відмічалося: “Кожний начальник загону, який діє проти бандитів, повинен пам’ятати, що він повинен розправлятися з бандитами, спійманими зі зброєю в руках, найжорстокішим чином розстрілюючи їх на місці і конфіскуючи майно як бандитів, так і тих, хто приховує їх ”.
Таким чином, українське село залишалося в руках каральних загонів, які могли без суду карати винних і невинних, не несучи ніякої відповідальності, збагачуючись конфіскованим майном, підтримувати і захищати неіснуючу на селі радянську владу. Полишений сам на сам з терором різноманітних військових загонів та формувань з метою самозахисту український селянин брав у руки зброю. Села ставали військовими базами повстанських підрозділів і загонів самооборон. Обставини вимагали воскресіння Мамая…
Вже восени 1919 року на Дніпровському узбережжі в Чигиринському повіті з’являється загін самооборони під командуванням отамана Мамая, який пізніше отримає назву Білоярського куреня Холодноярської бригади армії УНР. Легендарним іменням Мамая назвав себе уродженець с. Боровиця, учитель Тіньківської школи Яків Опанасович Щириця.
Яків Щириця народився 8 жовтня 1887 року. Навчався разом із майбутніми холодноярськими отаманами братами Чучупаками в двокласній Головківській учительській школі. По її закінченні у 1906 – 1914 роках працював учителем у с.с. Бужині та Тіньках Чигиринського повіту. З 1914 року – на військовій службі. 1 червня 1917 року по закінченні Київської військової школи отримує звання прапорщика, і вже як офіцер, приймає участь в українізації царської армії. Навесні 1918 року повертається з фронту додому, де змушений переховуватися від гетьманців, а згодом – і від денікінців та чигиринського отамана анархо-комуніста Свирида Коцура. У 1919 – 1920 роках очолює загони “самооборони” ряду сіл дніпровського побережжя Чигиринського повіту – Білоярський полк. Військове формування під його командуванням бере участь у боях з денікінцями, коцурівцями, червоними. У 1920 році Яків Щириця перебирається на Катеринославшину. Працюючи вчителем, у 1925 році закінчує інститут. Кандидат в члени ВКП(б) з 1926 року. Останнє місце роботи – учитель Дніпропетровського землевпорядного технікуму. На цій посаді і був заарештований органами ДПУ.
26 серпня 1928 року уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ДПУ УРСР розглянув матеріали щодо “злочинної діяльності громадянина Щериці Якова Опанасовича”, яке полягало в організації в 1919 – 1920 роках повстанського руху проти Радянської влади на території колишнього Чигиринського повіту” побачив у його діях “наявність ознак злочинів, передбачених ст. 54 – 2 КК”, порушив кримінальну справу і постановив розпочати попереднє слідство по ній. За справою невідомою залишається дата та обставини арешту Якова Щириці; невідомо також, чому справа на нього заведена після восьми років перебування на легальному становищі, а не раніше.
Вже 18 грудня 1928 року, розглянувши матеріали слідства, “прокурор по суддогляду Шевченківської округи” визнає “досудове слідство досить повним, (і) що є підстави віддати обвинувачених під суд”. 19 квітня 1929 року відбулося закрите судове засідання Кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окрсуду, на якому звинувачувалися Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович за ст.542 арт. КК. Незважаючи на визнання вини підслідним і апеляції до судових органів, суд виніс вирок: “Щирицю Якова Опанасовича, 42 років за санкцією 542 арт КК до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна як не імущого звільнити”. Дешевенка М.М. та Сіянка Г.П. було засуджено на “вісім років позбавлення волі з суворою ізолцією кожного та конфіскацією майна на 10 крб. у кожного, а за силою амнестії 10 роковин Жовтневої революції для них як трудящих захід самооборони зменшити на половину.” Романенка Ф.А., Чубенка К.Я., Великого М.Г. та Великого С.І. рішенням суду позбавлено волі “на три роки з суворою ізоляцією кожного та конфіскацією майна на десять карб. у кожного... За силою амнестії 10 роковин Жовтневої революції захід самооборони зменшити їм всім на половину і залишити до відбуття по півтора роки позбавлення волі з суворою ізоляцією кожному.” Оскільки з урахуванням утримання під вартою чотири останніх особи відсиділи третину терміну, їх звільнили під розписку про невиїзд.
27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкаси вирок стосовно Я.Щириці приведено у виконання, а його тіло поховане на міському цвинтарі. Вже вкотре підтверджується істина: “Переможців не судять, а судять переможених”. Постановою №44с-197 Президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року засуджених визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації.
По загибелі Якова Щириці з його біографією, як і з біографіями його попередників, відбувся цілий ряд містифікацій. З архівної справи №1083 Якова Щириці, яка містить цілий блок документів періоду Української революції, зникли фотографії: як ті, що вилучалися в якості доказів, так і зроблені у ході слідства. Не збереглися світлини Білоярського отамана і в архівах його родичів. Проте, з подачі Романа Коваля у численних публікаціях, присвячених визвольним змаганням українського народу початку ХХ століття з’являється нібито фронтова світлина Якова Щириці. На жаль, дослідження доводять, що на публікованій фотографії зображений невідомий, який, швидше за все, немає ніякого відношення до отамана Мамая. Оригінал зазначеної світлини на час першої її публікації зберігався в черкаського краєзнавця Андрія Демартино. На фото зображено три рядові – військовослужбовці царської армії. На звороті – напис: “Действующая армия. 20 июля 1916 г. О, пожалей мою усталость в преддверии моего пути! В душе бессилие и вялости, – моя душа глядит в слезах на утомившиеся руки и между тем, как в сердце бродит мечта любимой стороны… Василий Яков. Кривошея”. На звороті світлини також кругла печать дев’ятої роти 260-го піхотного полку. Фото потрапило до Андрія Демартино від черкаського письменника Миколи Негоди, який у 1960-х роках працював над романом “Холодний Яр”. За словами письменника, на світлині крайній ліворуч (солдат найнижчого зросту) і є Яків Мамай. Однак, за матеріалами кримінальної справи, у 1916 році Яків Щириця служив “писарем в 303 воєнному санітарному транспорті”. Крім того, за свідченнями Юрія Горліс-Горського, Яків Щириця носив “борідку”, а на знімку ретельно виголений чоловік. Отож, тепер про зображення Якова Щириці можна говорити як і про славнозвісні парсуни “Козак Мамай”: “Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш, відкіль родом”.
Не відповідають матеріалам архівної справи №1083 і розповідь Юрія Горліса-Горського та свідчення доньки отамана Мамая Ніни Щириці про те, що на час арешту колишній Білоярський отаман працював під керівництвом Дмитра Яворницького “професором історії в Катеринославському інституті Народної Освіти”. Як уже повідомлялося раніше, під час затримання органами ДПУ Яків Щириця працював учителем Дніпропетровського землевпорядного технікуму...

Чергова книга Олександра Солодаря із серії “Невідома Чигиринщина” на основі документів і зібраних у Наддніпрянських селах свідчень розповідає про легендарну постать отамана Мамая – командира Білоярського куреня Холодноярської бригади армії УНР Якова Опанасовича Щирицю.

НЕ НАШКОДЬ!
Олександр Солодар
Історію знають усі?
Про історію пишуть усі. Бо варто лише назватися краєзнавцем, скомпілювати статтю з декількох опублікованих раніше джерел, і ти – шанована публічна людина. Тобі відкривається доступ до засобів масової інформації. Тебе запрошують на конференції і круглі столи. До тебе дослухаються місцеві можновладці. Ба, навіть більше, іноді тобі пощастить і вломиться шматочок пирога, чи то пак, державного бюджету. Тут уже і книжечку видавати на часі. Що не кажіть, а правду придумали буржуазні соціологи про соціальний ліфт. Вивезе тебе історія якщо не на вищий щабель суспільства, то, принаймні, з болота невідомості. Головне, аби не йти проти течії. То ж і користуються ліфтом усі, кому лише не лінь. А от про те, що історія – наука – забувають. Не пам’ятають також, що і “краєзнавство” існує лише у словосполуці з прикметником “наукове”. Певно, заздрять нам учені Дикого Заходу, себто країн ЄС, США etc. Бо не спромоглися вони придумати такого могутнього і красивого слова – “краєзнавство” – і вимушені були назвати науку про минуле населених пунктів і певних місцевостей регіональною історією.
Сучасне ліниве людство мало читає книг, зате багато часу проводить у віртуальному світі. Зазирнемо й ми до Вікіпедії, аби хоч трішечки зрозуміти поняття, об яке щоразу спотикалися, коли писали про історію і краєзнавство. Так отож, “наука” – це процес творчої діяльності з отримання нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Критеріями науковості є об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів . Людина, яка хоче вскочити до соціального ліфту з написом “історія” має беззастережно дотримуватися отих історичних принципів і критеріїв науковості. Незважаючи на фах, життєвий досвід і наукові звання дослідника. Взявся за гуж, не кажи, що не дуж…

“Amicus Plato, sed magis amica veritas”
Наприкінці 2009 року у Черкаському видавництві “Вертикаль” вийшла друком накладом у тисячу примірників монографія депутата Черкаської обласної ради, краєзнавця, жителя м. Кам’янка Олександра Васильовича Вєтрова “Таємниця Холодного Яру. Невідома війна: національний рух опору у 1940 – 1950-х роках” . Означена в заголовку книги тема є, водночас, настільки мало дослідженою, наскільки й заполітизованою. Значна частина джерельної бази з даної проблематики до сьогодні залишається засекреченою і перебуває на зберіганні у спецфондах спецслужб. Тому вже сміливість автора, який наважився “лупати сю скалу”, заслуговувала на повагу. Але…
Перше враження від перегляду книги – обурення. Автор безцеремонно передрукував під своїм прізвищем окремі фрагменти декілька моїх опублікованих статей – дослівно, зі збереженням стилістики та ще й з посиланнями на фонди закритих архівів (Солодар О. З історії діяльності ОУН-УПА на Чигиринщині. // Дослідницьким полем війни, без ідеологічних окопів. – Черкаси, 2006. – с. 136 – 149.; Солодар О. Комітет визвольного фронту України. // Незборима нація. – 2002, березень. – ч. 3.; Солодар О. “Я прямо в очі дивлюся вам...” // Холодний Яр. – 2003. – №1. – с. 27 – 28, 86 – 91.; Вєтров О. там само. – с. 40, 86 – 88, 90, 132, 159, 170 – 172.). Подальші студії спровокували десятки телефонних дзвінків і листування електронною поштою з багатьма причетними до цього видання людьми. Виявилося, що жертвою плагіату стали й інші дослідники, у тому числі автор першої ґрунтовної праці про діяльність ОУН-УПА на Черкащині Богдан Чорномаз .
Як свідчать наведені наприкінці книги посилання, Олександр Вєтров в окремих випадках навіть не зрозумів, що при “запозиченні” посилається на одне й те ж джерело. Так, наприклад, украдені з книги Богдана Чорномаза матеріали щодо діяльності одного з керівників ОУН на Уманщині Олексія Губаря у посиланнях значаться як справа №88 з АСБУ (абревіатура не розшифрована). Скопіювавши мої посилання стосовно тієї ж справи, “дослідник” вже “вказує” повну назву структури, у якій на зберіганні вона знаходиться – архів Управління Служби безпеки України в Черкаській області, а також “зазначає” номер слідчої справи “по звинуваченню Губаря Олексія Прохоровича” . Викликають сумніви щодо роботи Олександра Васильовича в Центральному державному архіві громадських об’єднань України і архіві Управління СБ України у Рівненській області, оскільки зазначені наприкінці книги посилання на їх фонди є неповними . При бажанні наведені припущення досить легко перевірити, адже за діючими правилами користування архівами у кожній справі дослідник ставить відмітку про ознайомлення та вказує аркуші, з яких зроблені виписи. Хоча й сам Вєтров визнає свою провину. В електронному листі – відповіді на зауваження від 13 березня 2009 року він зізнається, що в роботі “можливі “ляпи”, недопрацювання, помилки, непорозуміння”, але зроблені вони без злого умислу, а через відсутність навичок у “технологіях написання”.
Отак з нашими “краєзнавцями” – спочатку публікують книгу, а потім навчаються на власних помилках. Але доречно їм нагадати, що незнання законів не звільняє від відповідальності. Згідно зі ст. 50 Закону України вiд 23.12.1993 № 3792-XII “Про авторське право і суміжні права”, “оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору” вважається плагіатом і дає підстави для судового захисту. Вільно використовувати твори (без згоди автора) можна лише з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення (ст. 21) .
Книга перенасичена історичними помилками і суперечностями. Автор дуже часто зловживає довірою до споминів як джерельної бази, не враховуючи їх характерної риси – суб’єктивізму. Так, наприклад, визнаючи достовірною інформацію про порівняно заможне життя українського селянства за часів німецької окупації у 1942 – 1943 роках, наведені у спогадах Федора Пігідо-Правобережного, автор мимоволі уводить читачів в оману . Адже архівні документи свідчать, що у той час сільськогосподарське виробництво було зорієнтоване винятково на забезпечення продовольством німецької армії. Селянам залишався лише необхідний мінімум продовольства, щоб ті не померли з голоду. Від початку політика окупантів була спрямована на “відбудову господарства”, а за для цього “в громадських дворах треба запровадити найсуворішу дисципліну. На працю повинні виходити всі... Поруч з цим кожен член громадського двору мусить всебічно розвивати своє особисте господарство...” . Здавалося б, вироблена у приватному секторі продукція мала залишатися селянину. Але насправді нова влада організувала систематичне її викачування. 19 серпня 1942 року на підставі розпорядження Райхскомісара України було видано наказ №212 керівника сільського господарства Чигиринської райуправи Клєбера стосовно молокоздачі, згідно з яким “все наявне молоко від удою корів повинно повністю здаватись на молокозавод через зливні пункти”, що працювали без вихідних. У разі невиконання рознарядки селянином його корова підлягала конфіскації . 8 липня 1942 року на основі розпорядження Олександрівського повітового керівника сільського господарства Зіга сільськогосподарське бюро Чигиринської райуправи видало постанову, згідно з якою “все наявне робоче тягло, що знаходиться в особистому користуванні громадян”, оголошувалося “в стані мобілізації на виконання державних і сільськогосподарських робіт”. Мобілізація “тягла” зобов’язувала його господарів шість днів на тиждень працювати на вказаних роботах, та передбачала в разі невиконання цієї постанови вилучення “коня вмісті із возом та упряжжю” до громадського двору . З наближенням частин Червоної армії окупаційна влада на Україні вживає усіх заходів щодо вивезення якнайбільших обсягів матеріальних ресурсів до Німеччини. Восени 1943 року німецьке командування звернулося до селян зі зверненням, в якому закликало “вчасно і без втрат” зібрати урожай. При цьому “кожному громадському господарству, хліборобській спілці визначив крайсляндвірт (окружний с.г. керівник) відповідну поставку збіжжя, бобових, олійних, які найпізніше до 15.XI.43 треба здати на збіжевих або допоміжно-збіжевих, чи насінних або насінно-збіжевих пунктах” .
В цілому, неточностей у книзі стільки, що для їх спростування можна було б написати ще одну книгу. Автор стверджує, що перше видання роману Горліс-Горського “Холодний Яр” було опубліковане у Львові у 1935 – 1937 роках , хоча насправді журнальний варіант твору побачив світ упродовж жовтня 1932 – листопаду 1934 року на сторінках львівського альманаху “Червона калина” . Помиляється Олександр Васильович, коли називає перші похідні групи ОУН в районі Холодного Яру винятково бандерівськими , оскільки у Чигирині та його околицях діяли якраз мельниківці. Так, найбільш активним “в залученні прихильників до націоналістичної ідеї” був Роман Кузич (родом з-під Яворова Львівської області). У приватних розмовах він наголошував, що є членом Організації Українських Націоналістів, провідником якої Андрій Мельник” . Називає автор створення 1 вересня 1942 року на базі Межиріцької середньої школи (Голованівський район Кіровоградської області) агрошколи “унікальним явищем на той час для всієї України” . Але, як відомо, німці цілеспрямовано намагалися організувати на окупованих територіях підготовку професіоналів – виробничників середньої ланки. Лише у Дніпропетровську за німецької окупації працювали гірничий та сільськогосподарський інститути .
Заплутавшись у джерелах і поняттях, Олександр Вєтров упродовж п’яти розділів книги розповідає про створення і діяльність в районі Холодного Яру у 1943 році “збройних сил УПА – Схід” . Насправді поняття “збройні сили” означає військову озброєну організацію держави . Очевидно, він мав на увазі створення “збройних підрозділів” військової округи “Холодний Яр” УПА – Південь. Інтуїтивно відчуваючи наявність помилки і раз-по-раз озираючись то на південь, то на схід, автор усе-таки знаходить “вихід” з глухого кута. За для цього створює ще один розділ книги під заголовком “Формування загонів УПА – Південь”. Одним з висновків до нього стала логічно суперечлива думка, що “групи УПА “Схід” в повному обсязі (…) фактично не було створено” .
Дослідження радянського партизанського руху автор здійснює винятково на основі “аналітичних звітів ОУН”. Невідомо з яких причин Олександр Васильович зігнорував чималий пласт раніше опублікованих джерел, зокрема, збірник документів і матеріалів “Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945” (Дніпропетровськ, 1965 р.). Лише на підставі аналізу матеріалів цього збірника можна зробити ряд цілком неочікуваних узагальнень і висновків за темою, означеною Вєтровим як “наслідки для місцевого українського населення” діяльності партизан.
По-перше, нехарактерний для Холодного Яру партизанський рух став масовим лише після Сталінградської битви. Цьому сприяли рейд територією регіону у лютому 1943 року кавалерійського партизанського з’єднання під командуванням М.І. Наумова та висадка влітку 1943 року у німецькі тили ряду диверсійно-підривних груп. У червні – серпні на базі десантованих формувань на території Чигиринського, Кам’янського, Олександрівського, Златопільського та інших районів Кіровоградської області утворилося п’ять партизанських загонів – “За Родину”, “За Победу”, ім. Дзержинського, “Москва” та загону під командуванням П.А. Дубового . Новостворені загони відразу переходять до активних бойових дій проти ворога. Упродовж липня – вересня партизанами загонів “Москва”, “За Родину”, ім. Дзержинського, під командуванням П.Дубового пущено під укіс 21 ворожий ешелон з військовою технікою, живою силою, амуніцією та спорядженням. 18 липня загін “Москва” підірвав Чигиринську нафтобазу. 1 серпня партизани загону під командуванням П.Дубового напали на гарнізон в с. Медведівка. 16 серпня партизани загону ім. Дзержинського здійснили напад на гарнізон в с. Янич . Загін “За Победу” здійснив напади на зсипні зернопункти в населених пунктах Ружечеве, Олександрівка, Вдовичин Хутір, Головківка .
По-друге, активізація діяльності партизанських загонів спровокувала німецьке командування до проведення спеціальних військових операцій. У серпні 1943 року була проведена облава в лісі Чута, в якій брало участь понад 1500 німецьких солдат і офіцерів, а також місцева поліція. Операція проходила за підтримки чотирьох танків і двох бронемашин, підрозділів легкої артилерії та мінометників. Всього упродовж червня – грудня 1943 року німецькими військовими у лісі Чута проведено шість подібних операцій .
По-третє, активізація діяльності партизанських формувань створила загрозу для мирного населення. Уже 18 червня 1943 року карателі оточили й спалили хутір Буда, який, за словами німецького командування, був партизанською базою. Під час каральної експедиції фашистами було знищено 82 його мешканці . 19 жовтня того ж року за участь у партизанському русі і “допомогу бандитам” фашисти спалили населені пункти Чигиринського району – хутори Вдовичин, Ленінський і Дяки . “Згоріли 276 житлових будинків з надвірними спорудами, домашніми тваринами і особистими речами громадян. Спалені також школа, клуб і дитячі ясла. Німецькими карателями вбито, спалено, задушено газами 1070 жінок, стариків і дітей із загального числа мешканців 1200 осіб” .
По-четверте, за відсутності безпосередніх документів на основі аналізу тактики диверсійно-підривних груп і спогадів жителів Чигиринщини можна припускати про наявність якоїсь таємної вказівки щодо необхідності знищення ворога в околицях населених пунктів: це створювало загрозу для місцевого населення та змушувало його до переходу в партизанські загони. Згадував партизан загону “Москва” Панас Ліщина: “Того вечора в селі було тривожно – перед заходом сонця партизани знищили серед села фашиста. Чужинці оцінили це як виклик. Гаятись не можна було ні хвилини... І не чекаючи, коли село охопить смертельний зашморг, кинулись в береги. В туманному ранку бачили, як карателі повели сестру з дітьми, яка не встигла вибратися з села. Тоді остаточно вирішили перебратися в загін. Я, дружина, дочка” .
По-п’яте, із середини жовтня 1943 року каральні операції і насичення регіону регулярними військовими частинами Вермахту у зв’язку з наближенням лінії фронту привели до послаблення партизанської активності. Якщо у вересні партизанськими загонами було знищено 9 залізничних ешелонів противника, то упродовж жовтня – грудня – лише 4, при цьому три з них – до проведення каральної експедиції на Вдовичиному хуторі . Восени також намітилася тенденція до зменшення чисельності бійців у партизанських загонах. Зокрема, якщо з липня по жовтень 1943 року кількість партизан в загоні П.Дубового зросла з 13 до 415 осіб, то в листопаді зменшилася до 340, а в грудні складала лише 104 особи .
У передмові до книги Олександра Вєтрова кандидат історичних наук Сергій Шамара скромно вказує на “деякі хиби дослідницького стилю опрацювання й інтерпретації джерел”, “технічні недоліки”, “вихід за вказані хронологічні рамки” . До цього слід додати, що, по суті, автор визначив тему, але не зміг чітко сформулювати предмет і об’єкт дослідження, не здійснив операціоналізацію понять “національний рух опору”, “Холодний Яр”. Як наслідок, йому не вдалося розмежувати основну і фонову інформації: третину книги склала історія діяльності ОУН – УПА на Галичині і Волині, Дніпропетровщині і Уманщині, Полтавщині та Вінниччині. У книзі значна кількість мовностилістичних помилок, суперечливих логічних конструкцій. Іноді здається, що автор компілював різні тексти, навіть не вдаючись до побудови узгоджувальних речень або яких-небудь висновків.
В одному з електронних листів Олександр Вєтров звертається з проханням “не бити” за книгу, не давати підстав ідеологічним опонентам для критики. Саме Ваш непрофесіоналізм, Олександре Васильовичу, у висвітленні такої важливої проблеми як національний рух опору може стати “козирем” в колоді політиків, для яких ОУН-УПА – більмо в оці. “Платон мені друг, але істина дорожча”.

На городі бузина, а в Києві дядько
Відомо, що книга пишеться не лише автором. Над нею працюють рецензенти і редактори, художники і коректори. Важливою складовою у виданні книги є фінансування. До появи у світ книги Олександра Вєтрова була причетна ціла когорта не лише окремих вчених мужів зі званнями і відповідними регаліями, а й наукових та державних установ. Отож поговоримо про хрещених батьків монографії.
Технічна сторінка видання розповідає, що рецензентами дослідження були доктор історичних наук В.В. Масненко, кандидати історичних наук С.О. Шамара та С.І. Горошко. Книгу рекомендовано до друку науково-методичною радою Кам’янського державного історико-культурного заповідника (протокол №12 від 8 липня 2009 року) і випущено на замовлення Головного управління з питань внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації.
Як вдалося з’ясувати, вірити друкованому на технічній сторінці варто лише з великими засторогами. За словами Віталія Масненка, рукопису книги він узагалі не бачив. Інший рецензент Сергій Шамара рекомендував книгу до друку лише після усунення зауважень.
Далі мова піде про кошти. До речі, наші з вами, шановні читачі, кошти. Бо ми є платниками податків, і за наш рахунок формується бюджет. До чого це я веду? А справа в тому, що отой напис на технічній сторінці книги “випущено на замовлення” означає, що кошти на її видання були виділені з обласного бюджету. Відповідно до рішення обласної ради від 27 квітня 2007 року № 10-6/V затверджено програму розвитку книговидавничої справи у Черкаській області на 2007 – 2011 роки, основною метою якої є створення сприятливих умов для видання та популяризації української книги. Лише у 2007 – 2008 роках на реалізацію програми з обласного бюджету було виділено понад 700 тис. грн. . Незаперечним є те, що обсяг фінансових ресурсів на підтримку книговидавництва щорічно закладається в обласному бюджеті та затверджується депутатами обласної ради. Проте, механізм їх розподілу залишається відомим лише для утаємничених. Відомо, що існує експертна рада з питань розвитку видавничої справи в Черкаській області. А спробуйте-но знайти її склад у засобах масової інформації?! Принаймні, мені цього зробити не вдалося. Може, Вам пощастить більше. Лише з бесід із представниками черкаських видавництв та авторами, які свого часу претендували на підтримку у виданні книги, вдалося встановити, що експертна рада частково складається з чиновників – представників управлінь облдержадміністрації, а також членів творчих спілок. Наприклад, обласну організацію Національної Спілки письменників в ній представляють Григорій Білоус, Володимир Поліщук і Григорій Діхтяренко. Але намагання уточнити і у Григорія Павловича, і у Володимира Трохимовича якісь деталі про ухвалення рішення щодо виділення коштів на видання книги Олександра Вєтрова не увінчалися успіхом: обох вразила непам’ять. У Головному управлінні з питань внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації вдалося з’ясувати, що усі “процедури з виділення коштів дотримано” і більшість членів експертної ради сказала виданню “Бути!”. А як же наші шановні науковці зі складу експертної ради? Невже вони не бачили вище зазначених огріхів? Чи, можливо, робота Олександра Васильовича виявилася кращою із тих ста книг, що були представлені на суд високоповажної ради? Чи просто шановані люди з її складу були зацікавленими особами? Більше того, уже після того, як відбулася розмова з відповідальними
Усі оці запитання були б зайвими, якби розподіл коштів був прозорим. Якби громадськість заздалегідь мала можливість ознайомитися зі складом експертної ради і співставити його зі списком авторів виданих за бюджетні кошти книг. Якби влада повідомляла платників податків про хід обговорення проектів видань на засіданнях експертної ради та про результати голосувань. Якби чиновники інформували жителів регіону про проведення тендерів серед поліграфічних підприємств на видання книг за бюджетні кошти. Якби громадяни знали про вартість того чи іншого видання. Якби…
До речі, виділених з бюджету за програмою книговидавництва коштів виявилося замало, і Олександр Васильович як депутат обласної ради скористався власним депутатським фондом. На жаль, встановити загальний обсяг витрачених з обласного бюджету коштів на видання книги встановити не вдалося.
На цьому можна було б поставити крапку, але насамкінець хочу порушити ще одну проблему. Як уже мовилося, Олександр Васильович зловживає розлогим цитування. Наприкінці книги він передруковує матеріали статті кандидата історичних наук Назара Лавріненка “Вовчий Шпиль” з черкаської культурологічної газети “Сім муз” (2009 р., №5) . Усе б нічого, якби Назар Петрович не висунув припущення про знищення у жовтні 1943 року хутора Вдовичин “перевдягнутими бійцями НКВС за співпрацю із “бандерівцями”. Таке наукове відкриття Лавріненко “підпер” доказом – “за версією О.Солодаря”. Були спроби з’ясувати причини виникнення такої історичної нісенітниці, були обіцянки Назара Лавріненка їх публічно спростувати. Обіцянка виявилася цяцянкою. Більше того, нафантазовані і неперевірені матеріали потрапили до книги Олександра Вєтрова.
Змушений нагадати шановним краєзнавцям, що історія – це наука. А науковим доказом є факт, а не чиї-небудь фантазії. Навіть якщо фантазії належать відомій особистості чи політику.
Якось у центрі Черкас зустрівся зі своїм земляком, уродженцем Суботова, випускником ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, журналістом, кандидатом історичних наук і педагогом, лауреатом ряду премій та автором “понад 160 друкованих робіт” Валентином Лазуренком. Сама собою зав’язалася розмова на історичну тематику. І тут Валентин Миколайович обмовився, що про УПА не можна писати. “Це ж чому?” – перепитую. Давить на мене авторитетом: “Бо так академік Петро Толочко сказав”. “Гаразд, а ти якої думки про УПА?” – перепитую. “Вони – колабораціоністи”, – однозначно стверджує кандидат історичних наук. “І ти можеш послатися на джерела?” – цікавлюся. Чую у відповідь: “Про це газета “2000” писала”. Логіка і аргументи дипломованого історика і вченого були залізними. Можливо, такий висновок нашептав Валентину Лазуренку класик, вічно живий вождь і учитель усіх народів Володимир Ілліч Ленін? Бо саме біля його пам’ятника ми вели цю дискусію. І, можливо тепер, коли третій зайвий зник з центральної площі міста, Валентин Миколайович може висловити іншу думку чи навести більш достойні аргументи?
Але мова йде не лише про конкретну особу. Складається враження, що частина черкаських фахових істориків – атеїсти… Бо повторюють слідом за ними: “Бога немає, оскільки я його не бачив…”. Більше того, категорично відмовляються бачити! Адже достатньо відкрити ширше очі, зазирнути не до інструкцій обкому партії, газети “Сегодня”, а до архівів, і вони помітять існування фактів і явищ, які категорично ними заперечуються. Але ж ні – уперто дотримуються ідеологічних ліній, диктованих Олесем Бузиною чи “дядьком” з Києва…

P.S. Шановні пасажири соціального ліфту з написом “Історія”! Потурбоване вами минуле неодмінно відгукнеться в сьогоденні. Пам’ятайте, що за святі речі треба братися лише чистими руками. Шарлатанство в історії, як і в медицині, недопустиме. А тому – не нашкодь!
Р.P.S. 19 березня цього року, уже після моїх спроб знайти істину у довгих владних коридорах, на сайті облдержадміністрації з’являється прес-реліз про презентацію нових книг, випущених за бюджетні кошти. У цьому документі іще раз наголошується на “достовірності” викладеного у книзі Олександра Вєтрова матеріалу та вказуються його особливі заслуги у здобуванні матеріалів “з архівних джерел Служби Безпеки України у м. Києві та Черкасах” .

До історії млинарства на Чигиринщині

Олександр Солодар, м. Київ

Початки землеробства на території колишнього Чигиринського повіту сягають епохи трипільської культури. В археологічних колекціях музеїв Черкащини широко представлені знайдені на території регіону зернотерки і камені – розтиральники різних історичних періодів, адже кожен рід мав самостійно турбуватися про наявність запасів борошна. Навіть за умов досить високої соціальної організації життя у скіфський період (кінець VII – початок VI до V ст. до н.е.), коли на території Холодного Яру виникло протомісто площею 150 га з населенням близько 10 тисяч жителів (Мотронинське городище), зернотерка була обов’язковим атрибутом кожної сім’ї [1, 22 – 32]. Тоді процедура перетворення зерна на борошно була досить важкою і потребувала чималих затрат часу. Мабуть, з тих пір українці ще називають борошно мукою… З винаходом млинового колеса зникла потреба кожному “мучитися” над зернотеркою. Натомість у суспільстві з’явилася професія мельника (мірошника) – приборкувача стихій води і вітру, який з допомогою магічних пристосувань і механізмів (як видавалося багатьом) змушував сили природи перетворювати зерно на борошно. Недаремно народ у фольклорі дуже часто ототожнював мірошника з чаклуном – мольфаром, а млин населяв таємничими потойбічними істотами.

Ой, піду я до млина…
Млин упродовж століть залишався осередком громадського і культурного життя українського села. Часто на примлиновій території обговорювалися та вирішувалися сільські проблеми. Сама поїздка до млина перетворювалося у важливе дійство, до якого готувалися заздалегідь: готували воза, мішки з зерном, споряджали коней або волів. Господарі, у яких не було власного тягла, домовлялися про поїздку із сусідом.
* * *
Ой, служив Яшка у попа.
Та й вислужив кобилу.
Та й поїхав до млина [2].
Нерідко саме біля млина молодята призначали побачення.


* * *
Ой, піду я до млина, до дірявого,
Чи не стріну Василя кучерявого?
Ой, піду я до млина, до дрантивого,
Чи не стріну Василя чорнобривого? [3]

* * *
Поза млином кременина, зацвіла калина.
Задумала в саду спати молода дівчина.
А де ж вона задумала – попід яблуньками…
Мала ж вона розмовоньку з трьома козаками [4].

Святкування 400-річчя від дня заснування Чигирина.
На задньому плані – три вітряки на Замковій горі.
Фрагмент світлини 1912 року.
За переказами, зібраними краєзнавцем, учителем географії Чигиринської ЗОШ №1 Дарією Арсентіївною Козак (Парієнко), один з чигиринських вітряків, що знаходився на схилі Замкової гори, до подій 1917 року був не лише господарським об’єктом, а й місцем зібрань молоді. При цьому, ініціював вечорниці біля вітряка його власник. Коли погода була вітряною, то мельник на млині вивішував білого (у борошні) лантуха, аби чигиринці за умовним сигналом їхали молоти. Коли ж був штиль, мельник вивішував на млині червоні шаровари, які було видно чи не на всю стару гетьманську столицю. То був знак для початку вечорниць. З піснями і жартами сходилася молодь до вітряка. Однією з розваг на тих вечорницях було катання хлопцями дівчат на млиновому крилі [5].
Особливого статусу в українському фольклорі набуло млинове каміння – жорна. Чи то у зв’язку з їх кам’яною безживністю, чи з якихось інших причин, але жорна у піснях увійшли до формули заклинання, прокльону:
* * *
– Ой, бодай, ти, дівчинонько, тоді заміж вийшла,
Як у млині на камені пшениченька зійшла [3].


* * *
– Бодай би ти, козаченьку, тоді оженився,
Як у млині на камені кукіль уродився.
(…) А у млині на камені кукіль все не сходить,
Козак старий, як собака, нежонатий ходить [6].
“Тече вода коло млина” [7], “Коло млина, коло броду / Два голуби брали воду” [8], народні варіації на тему Тараса Шевченка “Мельник меле – шеретує, обернеться – поцілує” – у цих та багатьох інших піснях, що побутують на Чигиринщині, живе образ млина. Вочевидь, значний слід млинарства у фольклорі свідчить про надзвичайно важливу його роль в житті українського традиційного суспільства.

Промислове млинарство на Чигиринщині в XVI – на початку ХХ століть
Промислове млинарство на Чигиринщині виникає уже в XVI столітті. Як ми бачимо з універсалу польського король Сигізмунд ІІІ від 15 жовтня 1592 року про надання Чигирину магдебурзького права, жителям міста дозволялося мати “ятки всякі хлібні народні” [9, 7 зв. – 10]. Торгівля хлібними виробами передбачала виробництво борошна не лише для власного споживання, але й на продажу та для хлібопекарської промисловості. Очевидно, млини обслуговували і потреби місцевого населення у переробці зерна. Характерно, що у першій чверті XVIІ століття на території Речі Посполитої млинарство поруч з винокурінням перебувало в державній монополії, право на користування якою передавалося фізичним особам в оренду. Відповідно до люстрацій Чигирина, оренда з “оренда з млинів та горілки” у 1616 році складала 1000 злотих [10, 784], а у 1622 році – 500 злотих” [11, 1 зв.].
Млини були підприємствами прибутковими, а тому за володіння ними велися справжні війни. Відомо, що у власності Богдана Хмельницького у Суботові було “чотири ставки рибні і млини”. Можемо припускати, що млинів було також чотири – на кожній ставковій греблі. Зазіхання польських можновладців на власність чигиринського сотника і стали однією з причин національно-визвольної війни середини XVIІ століття. Є відомості, що спочатку комісар Шемберк забрав у сотника Богдана Хмельницького один з млинів, а згодом у 1648 році Чаплинський збройним наїздом захопив у нього увесь родинний маєток [12, 50 – 51].
У ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Чигирин перетворюється у “місто стольне козацьке”. Заходами Хмеля та його наступників місто розбудовується й укріплюється. Про заняття чигиринського міщанства важко сьогодні говорити у зв’язку з відсутністю джерельної бази. Але, використовуючи аналіз перепису населення 1666 року, зроблений московськими воєводами у Переяславі, можна з певною вірогідністю стверджувати, що міщани “вищої статті”, у тому числі власники млинів, займалися, переважно, торгівлею [13, 4 зв. – 8]. Відомо, що в цей час у Чигирині на Тясмині, навпроти Соборної церкви Петра і Павла був споруджений водяний млин [14, 30; 15, 36]. Кому належала ця споруда – невідомо. Але, зважаючи на стратегічну для оборони гетьманської столиці роль, її було укріплено фортифікаційними спорудами. На час другого Чигиринського походу береги Тясмину з’єднувала млинова гребля довжиною 177 м і завширшки 5,3 м, яка використовувалася як міст. Гребля підпирала значне за площею озеро-болото, утворене загатою Тясмину. Озеро захищало Замкову гору з північного сходу, залишаючи попід горою вузьку смугу суходолу. На правому березі Тясмину знаходилися Млинові (за іншими джерелами – Корсунські) ворота. Над воротами існувала башта, яка становила частину оборонної дерев’яно-земляної стіни уздовж Тясмину. У 1678 році “старий гнилий частокіл” було знесено і збудовано нову “стену от Водяных ворот старого замка вдоль реки до Мельничных ворот города, с фланками и удобными калитками или выходами к реке”. На лівому березі Тясмину млинова гребля була захищена фортом з глибоким ровом [16, 40 – 88].
Існує проблема щодо визначення місця розташування самого млинового механізму. Логічно було б вважати, що водяний млин знаходився на якомусь рівні (поверсі) Млинової (Корсунської) башти. Але уважне вивчення замальовок, креслень і планів Чигирина другої половини XVII століття спростовує цю думку. Так, на малюнку з Літопису Самійла Величка і на плані Чигирина зі щоденника Патріка Гордона ми бачимо лише греблю і її фортифікаційні укріплення. І жодної ознаки млинового колеса… Зате на плані Чигиринської фортеці того ж таки Патріка Гордона посеред Тясмину нижче млинової греблі ми бачимо схематичне зображення якоїсь споруди, яка у легенді плану під №25 називається млином! [17, 175]. Нерегулярність появи млина на практично виконаних в один і той же час планах, малюнках і схемах Чигирина пояснюється дуже просто: млин був пересувним (наплавним, мостовим або “лодейним”). Будувалися такі млини на плавучих баржах, понтонах і могли змінювати місце розташування [18, 127]. Отож, на час другого Чигиринського походу 1678 року млин міг “помандрувати” вниз по Тясмину аж до Дніпра, де й знайти тимчасовий прихисток.
Період Руїни і майже все XVIII століття як для Речі Посполитої загалом, так і для Чигиринського староства були часом непевним, сповненим братовбивчих війн, чужинських наїздів, змов, заколотів і повстань, що аж ніяк не сприяло розвитку млинарства в краї. Лише наприкінці XVIII ситуація в краї стабілізувалася. Цьому сприяло і включення у 1793 році Правобережжя до складу Російської імперії [19, 424 – 425]. 24 січня 1794 року жителі Чигирина присягли на вірність російській імператриці Катерині ІІ [20, 1 – 2 зв.].

Військові біля млина.
Світлина 1916 р. з родинного архіву жителя Чигирина Григорія Похила.
Епохою розквіту млинарства на Чигиринщині стало ХІХ століття. Капіталізація промисловості і сільського господарства зумовила швидкі темпи розвитку млинарства. Так, якщо у Чигиринському повіті в 1827 році працювали всього 217 млинів, з них 150 водяних, 12 кінних та 55 вітряних [21, 13 – 53 зв.], то вже в 1846 році діяло 453 млини, з них – 133 водяних та 320 вітряних і кінних [22, 176]. Таким чином, протягом 20 років кількість млинів зросла більше, ніж вдвічі. Водночас, зменшується кількість водяних млинів, які працювали, переважно, сезонно, а зростає кількість вітряків. У 1857 році із 510 вітряків 247 належали поміщикам, 237 – селянам, 26 – міщанам; з 99 водяних млинів 55 належало поміщикам, 43 – селянам, 1 – міщанам; з 23 млинів на кінському приводі лише один був селянським [23, 206 – 209]. Тільки в поміщицьких селах Чигиринського повіту в 1859 – 1860 роках діяло 236 млинів, з них – 191 вітряк, 33 водяні, 11 – з тваринним приводом та 1 паровий в Златополі, що належав одеському купцю Ізраїлю Бродському. Цікавий той факт, що із загальної кількості млинів 32 належали селянам. Лише в с. Баландиному діяло 19 селянських млинів [24, 4 зв. – 39]. Власниками млинів були і монастирі. Так, у 1882 році Медведівському Святомиколаївському монастирю належало три млини [25, 96 – 97].
Розвивалося млинарство і в повітовому центрі. Якщо у 1827 році в Чигирині діяло лише 8 вітряків [26, 14], то у 1919 – 20 вітряків і три парові млини [27, 204 зв. – 205; 28, 124 зв. – 125]. Власником одного з парових млинів був дворянин Олександр Григорович Безрадецький [29, 44].
З кінця XVIII орієнтовно до середини ХІХ століття у Чигирині на правому березі р. Ірклій біля с. Галаганівка Херсонської губернії діяв водяний млин. За свідченням чигиринських міщан, він ще до приєднання староства до Російської імперії належав “некоему Оглинскому”, потім був перепроданий “чигиринскому мещанину Василию Лагоде, а от него достались умершему уже дворянину Щепаненкому”. У 1835 році млином володів дворянин Раковський [30, 14 зв. – 15; 31, 3]. Про подальшу долю млина невідомо, але ставок проіснував аж до проведення у 1956 році меліоративних робіт в гирлі річки Тясмин [32, 31].


Міст через р. Ірклій – місце розташування водяного млина наприкінці XVIII століття. Світлина 2009 р.
Млинарство за радянської влади
Події революції 1917 року і утвердження радянської влади призвели до занепаду млинарства на Чигиринщині. У 1924 – 1925 роках з 8 працюючих “цензових підприємств” працювало лише 3 млини. Окрім того, діяло 30 приватних млинів. Таким чином, порівняно з 1857 роком кількість працюючих млинарсько-круп’яних підприємств скоротилася у 20 разів [33, 118 – 159]!
У першій половині 1920-х років, незважаючи на розруху і хаос, посіяні братовбивчою війною, вітряки дозволяли їх власникам почуватися досить упевнено. Розповідає жителька с. Розсошинці Науменко (Дивнич – дівоче) Мотря Павлівна: “У діда Юхима був млин коло двору – у селі стояв коло Тясмину. У 1921 як була голодовка, так моя баба наміняла на формочку зерна білий, чорний і жовтий кашиміровий платок. Мені попав жовтий, сестрі Марійці (1927 р.н.) білий, братові Мишкові (1923 р.н.) – чорний платок” [34].
У другій половині 1920-х роках навіть незначне домашнє виробництво, не кажучи вже про надзвичайно розвинуті на Чигиринщині до революції 1917 року млинарство чи гончарство, негласно опинилися поза законом. Офіційної заборони займатися ними органами радянської влади не видавалися. Проте державна податкова політика була спрямована на повне їх викорінення. Таким чином, “ремесло було загнане в тупик” [35]. Характерним підтвердженням цієї тези стало вилучення державою в якості особливого податку мірчука – зерна або борошна, якими розраховувався за помел селянин з власником млина. У лютому 1929 року передбачалося вилучити в Шевченківському окрузі 117 тис. пудів мірчука, у тому числі 1200 пудів у Чигиринському та 2200 пудів – у Медведівському районах. Щоб активізувати процес викачки продовольчих запасів у власників млинів, органи влади постановили 10% зібраного мірчука залишати на місці для потреб бідноти [36, 149]. Таким чином, ще до початку процесу розкуркулення та вилучення в заможних селянських господарств їх майна, у тому числі й млинів, підривалася їх економічна база. Власнику млина чи крупорушки ставало невигідно надавати практично безкоштовні послуги односельцям.


Млинове колесо у с. Галаганівка. Світлина 2009 р.
До подальшого занепаду промислового млинарства призвели політика розкуркулення та колективізація. Відповідно до Постанови РНК УСРР від 13 серпня 1929 року до переліку ворожих стосовно радянської влади “куркульських господарств” включено такі, де “є млин, олійниця, круподерня, просорушка” [37, 106 – 107]. 30 січня 1930 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) “Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”, згідно з якою передбачалося “ізолювання” куркулів у тюрмах або концтаборах, виселення до північних районів СРСР або за межі населених пунктів на непридатні для обробітку землі [38, 94]. Відповідно до цієї постанови Чигиринський райвиконком розробляє “План відводу землі куркульським господарствам по Чигиринському району” на невдоби. Серед куркулів “третьої категорії” – житель Тіньок Капшитар Гаврило із сім’єю в 12 осіб, який раніше мав 60 десятин землі, а на момент розкуркулення – лише 7,5 десятин, вітряк, пару коней, одну корову, теля та пару свиней. Вітряка, коня, дві корови, 4 вівці та дві свині мала також “куркулька” з Тіньок Плетінь Марія. Раніше їй належало 40 десятин землі, а на момент розкуркулення на трьох членів її родини припадало лише три десятини. Серед куркулів з села Шабельники: Хведір Мартиненко (8 десятин землі, пара волів, вітряк, 50 вуликів) [39, 29 – 37].
Лише в с. Трушівці було розкуркулено 7 власників млинів (7 вітряків та одного парового млина); у с. Полуднівка – 9 власників млинів (5 вітряків та 5 водяних млинів); у с. Мордва – 8 власників (5 вітряків); у с. Розсошинці – 6 власників (6 млинів) [40 – 45]. Згідно зі свідченнями, лише в одному випадку розкуркулений власник двох вітряків із с. Трушівці дід Настасій залишився працювати мельником на своїх же млинах, але вже в колгоспі [44].
Згадує жителька с. Адамівка Грицаєнко (Кривенко – дівоче) Параска Степанівна: “Пам’ятаю, як в 1929 році вигрібали борошно і зерно з нашої хати. Відтоді нам приклеїли ярлик “куркулів”. Відібрали хату, яку потім використали для розведення колгоспних свиней. Сад – вирубали, палісадник – витоптали, підсобні приміщення, млина – розвалили, розтягли, худобу забрали до колгоспу. Нашу сім’ю добрі люди приютили, підтримали” [46].
Якщо у Галаганівці у 1859 році було 7 вітряків [47, 94], то вже напередодні ІІ світової війни в селі залишилося лише “чотири млини: три з них на горі коло садка, один – у нас на городі”, – розповідає місцевий житель Василь Петрович Семеренко. “Була дінастія, що млини держали. Коло садка один з млинів був Яхрема Беденка, тоже Беденка Филимона (жив на Луках, не межі зі Стецівкою, де сьома бригада була). У Филимона на дворі були і воли, і коні. Цього куркулили. (Власника – авт.) третього (млина – авт.) не знаю. Усі млини чотирикрилі. Филимона млин був під цинком, під жилізом. Робив найдовше – до 1954 чи 1955 року. У нашому городі млина розвалили відразу ж після революції. Чий він був – не знаю” [48].
Ганна Чепурна (1909 р.н.) із с. Красносілля (Мордва – до 1946 р.) згадує: “Батько – Федір Левкович Чепурний мав ¾ десятини землі на трьох чоловік, коли одружився. На заробітках заробив гроші, купив чотири десятини землі. Батько робив мости. Пріська Іванівна Назаренко (мати) мала корову-дві, одного коня. Купили третину косарки, ¼ сівалки, третину вітряка. (...) Коли нас розкуркулювали, дописали у власність паровий млин, олійницю, 20 волів, 20 найманих робітників” [40].
Під час голодомору 1932 – 1933 років колгоспні вітряки продовжували працювати. Житель с. Галаганівка Семеренко Володимир Феодосійович розповідає: “Рябого (по-вуличному – авт.) Петра млин. Голодомор. А млин меле. А тут вночі залізли два хлопці. Їх вловили. Повитрушували з карманів борошно. Побили. Побили так, шо рвали травою. Бо їли одну траву. Один вирвався. А другого застрелили з ружжа. Хлотська (по-вуличному – авт.) Килина – його сестра. Кажуть: “Прийди, забери. Він – вор”. “Та який же він вор – він з голоду помер”. Почали розбирать хто бив. А бив би то колишній власник млина Каркач і Петро Рябий (Устенко (?) – авт.). Петро Рябий бідняк, але служив куркулям. Звертаються до батька (Семеренко Феодосій Іванович (1891 – 1990), голова місцевого колгоспу “Бідняк” – авт.), щоб визвали тих, хто бив і слідчого. Але на слідчого не дали коней. Почали розбирать.
– За шо ви вбили?
– Як за шо? Вони ж вори.
– А ти чиє мелеш?
– Народ клуночками носить – і мелю. Мірчук беру.
– Ну харашо, – каже Іван Єфремович до Каркача, – ти ще куркульска душа… А ти, Петре!
І вдарив Рябого наодмаш. Рябий аж полетів через контору у куток.
Устенко Михайло до Івана Єфремовича:
– Не то ти робиш, Іван Єфремович…
– А їм можна було голодних бить? Якби мені зустрілися в Одесі, ми б їх утопили з товаришами.
Рябого Петра одпустили.
Два млини були. Люди просили, щоб мірошник був. Одним керував Петро Денисов.
Із Кременчука, із ГПУ приїхали руські холопці і кажуть, що треба здать скільки-то зерна для Петрограду. Люди їм кажуть: “Немає”.
– Млини у вас є?
– Є.
– Мелють?
– Мелють…
– Значить, є зерно. Завтра тонн 5 зерна в Кременчук доставить” [49].
Під час голодомору під загрозою репресій опинилися власники ручних млинків. У 1933 році житель с. Галаганівка “Гончар Прокіп (Ковбасі) мав бути засуджений за знайдений в нього ручний млинок. Від суду врятувала смерть: йшов по рогіз на Турово й помер. Вмерли жінка Марія, дочки: Галя (10-12 років.), Ольга (до 8 років.), син до трьох місяців. Мати ходила з грудною дитиною по селу, дитина кричала й померла на руках” [50].

Жорно ручного млинка з господарства
Яковлєва П.Й., с. Галаганівка. 1930-ті рр.
Але переважна більшість механічних млинів, переведених на баланс колгоспів і машинно-тракторних станцій, зупинилися і без достатньої опіки поступово руйнувалася. Тим більше, що керівництво колгоспів віддавало перевагу будівництву більш потужних млинових комплексів на паровій або дизельній тязі. Так, упродовж 1930 – 1940 рр. Чигиринський державний (паровий) млин щорічно виготовляв продукції на 200 тис. карбованців. На базі електростанції млина були електрифіковані міські установи та частина квартир мешканців міста [51, 664; 32, 29]. У 1943 році млин було зруйновано німцями під час відступу [52].


Яковлєв Петро Йосипович – випускник курсів механіків.
Світлина 1931 р.
Незважаючи на те, що у с. Галаганівка ще діяло два вітряки, керівництво колгоспу відправило на навчання до Одеси на курси механіків Петра Йосиповича Яковлєва (1890 – 1980). У 1933 році по закінченню курсів Петро Йосипович разом з напарником сконструювали колгоспний млин на паровій тязі. У 1941 році млин був замінований і підірваний відступаючими червоноармійцями. Після війни млин відновили: спочатку він працював на дизельній, а згодом – на електричній тязі. Після влиття у 1974 році Галаганівського колгоспу ім. Калініна в якості дільниці у Стецівський колгосп “Дніпро” млин перевезли до с. Стецівка, де він пропрацював аж до кінця ХХ століття [50].

Жителі с. Боровиця біля млина. Світлина 1950-х років.
Ще наприкінці 1950-х років у Чигиринському районі продовжували діяти вітряки. Зокрема, у 1958 році після ліквідації Медведівської МТС працівники сільгоспартілі ім. Політвідділу (с. Трушівці) на загальних зборах вирішили “придбати всю техніку МТС, яка працювала на полях артілі, і сплатити її вартість протягом 2-3 років” [53]. Таким чином, сільгоспартіль з посеред іншої техніки та інвентарю придбала 4 механічні млини [51, 680 – 681].
Чигиринські каменоломні
Розвиток млинарства створював попит на жорна. Єдиним центром з виробництва млинового каменю в Україні стають Чигиринські каменоломні. Камінь Замкової гори для будівництва і виробництва жорен почали використовувати ще в другій половині XVII століття. У вже згадуваному щоденнику Патріка Гордона (1678 рік) про його перебування в Чигирині читаємо: “Я поручил каменотесам резать камни для ручных мельниц. (…) Обеспечив добрый запас камней для ручных мельниц, я назначил плотников делать стеллажи, устанавливая оные в помещениях под стенами” [16, 40 – 45]. Як бачимо, вже тоді серед жителів міста існувала професія каменотеса, а в міській каменоломні виготовлялися жорна.


Чигиринські каменоломні. Листівка поч. ХХ століття.
Приблизно від початку XIX століття розпочалося промислове добування млинового каменю. Згідно з угодами про оренду каменоломні, робітниками там “могли бути різного звання жителі Чигирина або сторонні. Ці останні повинні (були – авт.) мати законні письмові види” [54, 88]. Більшість робітників каменоломні в середині XIX ст. були кріпосними селянами з Орловської губернії. Так, у 1855 році 12 робітників каменоломні були саме з Росії, і лиш 5 – чигиринськими міщанами. Селянин поміщика ротмістра Ратницького с. Гнєзділова Дмитрівського повіту Орловської губернії Гнат Пронін розповідав, що він “по виданих на вільне проживання щорічних паспортах”, “будучи навченим каменоломній майстерності (...) займався ламанням каменя і його розробкою (...) в повітовому городі Чигирині на тамтешній міській каменоломній горі по найму різних утримувачів якої підряд всього вже чотири роки”. Пронін казав, що “знає добре силу цього виробу, а тому називають мене і інших подібних мені робітників гірниками” [54, 290 – 291 зв.]. Постійно в каменоломнях працювало 3 артілі [22, 193]. Робота там потребувала певних навичок, була тяжкою і небезпечною. Так, 4 лютого 1827 року під час добування каменю відірвалася брила “величиною до 1500 пудів”. Під обвалом загинув робітник з Московської губернії Жуков [55, 7].
У 1855 році було складено докладний опис каменоломні. На горі було чотири відкриті ями для добування каменю, з них три – робочі, а “четверта з давніх часів ледве запам'ятних, завалена, а тому не робоча”. Найстаріша яма носила назву Золотої, а ще одна невелика яма, завалена дрібними штуками каменю називалася Лагоминою. Найбільша яма згідно з описом простягалася “з півдня на північ глибоким з заломами ровом, протяжність в довжину цієї каменоломні біля ста сажнів. Зі східного боку, на всю довжину цієї каменоломні простягається скеля, з якої ламають і обробляють камінь; скеля висотою від основи до вершини від чотирьох до шести сажнів, в тому числі зверху покрита товстим шаром землі, яка, при ламанні скелі, вся знімається і складається на тому ж східному боці. Із західного боку в тій же каменоломні, чи правильніше сказати, в глибокому рову, на всю його довжину, складені осколки малого каменю, з яких утворилася похила стіна висотою переважно в рівень з протилежною стіною і землею, що покриває її, а в інших місцях вище скелі з землею. Простір між скелею і складеними осколками переважно становить від двох до трьох і чотирьох аршин ширини, але є місця, де його ширина від двох до чотирьох сажнів. Хід між скалою і складеними осколками повсюди очищений, за виключенням двох місць, в яких (...) скеля упала сама по собі і засипала рів на декілька аршин в довжину. (...) В двох тільки місцях помітні в скелі відколені й повислі камені, які найближчим часом від дощів і від власної ваги повинні впасти і засмітити яму, а тому прохід в цьому місці доволі небезпечний. Із західного боку, де складено дрібний камінь, зроблено п’ять ходів із рову на вершину гори для витягування сміття й викочування обробленого каміння. Ходи ці з обох боків закладені осколками каміння і біля підніжжя становлять не більше двох – трьох аршин, але самі ходи не засмічені й очищені задовільно” [54, 31 – 93 зв.].
У 1831 році в чигиринських каменоломнях виготовлено 1100 жорен [51, 659]. Окрім жорен, в каменоломнях виготовлялися точильні камені, камені до крупорушок та інші вироби. Млинове каміння продавалося в Херсонській, Полтавській, Чернігівській, Волинській, Подільській, Орловській, Мінській та Могилівській губерніях імперії [22, 193]. Вартість одного млинового каменя в середньому становила 3 карбованці сріблом [54, 262 – 262 зв.].
Як правило, Чигиринська міська дума здавала каменоломню в оренду на чотири роки. Згідно укладеної угоди орендатору надавалося право проводити виробництво млинового каменю та вивозити його “не менш як по 10 садів кожного разу, а інші окремі штуки (каменя – авт.) – скільки йому захочеться”. Було заборонено “продаж каменів млинових” в самому місті Чигирині та їх вивіз через чотири місяці по закінченні законтрактованого часу, не дозволялося також приводити на каменоломну гору “до свого каміння нікого з покупців”. Контрактом передбачався розмір орендної плати та умови її виплати [54, 35 – 89]. У 1820 році міські прибутки від оренди каменоломень становили майже 360 крб., а в 1855 році річний чистий прибуток вже становив 2126 крб. [22, 193].
Очевидно, утримання каменоломні давало її орендарям значні прибутки, оскільки кожні чотири роки за право укладення контракту з міською думою розгорялися цілі баталії. Так, 1 травня 1850 року закінчувався час утримання у відкупі гори купцем Тищенком. Міська адміністрація призначила нові торги. Заявки на участь в них подали купці Єгоров і Тищенко, та купці – євреї бобринський – Рабинович, чигиринські – Янкель Заславський, Годік та Коган. Ціна за оренду зросла від 1253,5 крб. до 4300 крб. в рік. 15 квітня 1850 року справа про оренду гори розглядалася в сенаті. Сенат прийняв рішення: “утримання згаданої каменоломної гори затвердити за купцем Єгоровим на чотири роки – за оголошену ним ціну” [56, 1 – 34]. Після закінчення орендного терміну купцем Єгоровим на складах в селі Сокиндрівці Олександрійського повіту Херсонської губернії було близько 7000 штук млинового каменя. Скільки ж штук каменя було продано за чотири роки оренди – невідомо. Але можемо припускати, що каменоломні працювали прибутково. По закінченні оренди Єгоров почав “продавати (...) камінь значно дешевше проти попереднього, коли він сам був утримувачем каменоломні”, що завдавало новим орендаторам збитків [54, 36].
Ще запекліші баталії розгорілися у 1854 році. Тоді місцеві торги за володіння каменоломнею нічим не закінчилися і були призначені відповідні губернські торги. До часу їх проведення чигиринська міська дума у зв’язку з неможливістю утримування гори на своєму балансі за відсутності “робітників, інструментів і капіталу” передала гору в утримання чигиринських купців – євреїв Юхима Заславського та Нахмана Білостоцького. Щомісячно (до 18 лютого 1855 року) у міську казну вони вносили 358 крб. 33 коп. сріблом. У 1855 році на торгах в Київському губернському правлінні право оренди гори отримали черкаські купі Тимофій Мещеряков та Василь Тищенко. В ході торгів сума оренди виросла з 3025 до 4300 карюованців. Проте нові орендарі не поспішали приступати до проведення робіт на горі та виконання умов контракту. Вони висунули ряд претензій до попередніх утримувачів каменоломні, зокрема, звинуватили їх у засмічуванні гори і вимагали розчистити каменоломню від щебеню, що могло коштувати “від двохсот до трьохсот карбованців сріблом”. У свою чергу Заславський і Білостоцький скаржилися на нових орендарів, що ті “виклопотали в міському магістраті неправильно в минулому травні місяці (1855 року – авт.) складені відгуки в місто Херсон і в інші міста зупинити продаж нами вироблених каменів, називаючи їх брехливо своєю власністю”. Вони навіть погоджувалися взяти на себе очистку каменоломні, якщо тільки їм буде надано право “обробити і вжити на свою користь як дрібний, так і крупний камінь, що засмітив каменоломню”. Не обходилося і без диверсій. В липні 1855 року “навмисно відламана кимсь частина скелі, з якої недавно вироблено й прикрито осколками три млинових каменя”. В думі вважали, що Мещеряков зумисне відмовляється від користування каменоломнею з метою змусити міську владу збавити ціну проти останніх торгів”. Водночас, в міську думу та до російського імператора звернувся “купецький син”, житель м. Кременчук Іцко Юровський, який погоджувався прийняти каменоломню в такому вигляді, як вона є і за ту ж орендну плату, але “поверх того набавляв щороку” від 25 до 50 карбованців сріблом” [54, 36 – 440].
Протягом 1855 року Мещеряков на ім’я імператора відправляє 13 листів зі скаргами на попередніх орендарів [54, 382 – 438]. За свій рахунок нові утримувачі розчистили дві малі, давно покинуті каменоломні ями, в яких з березня 1855 року займалися ламанням та обробкою каменя. Лише у вересні 1855 року з метою “утримати робочих людей й не втрачати більше часу” Мещеряков оголошує про початок роботи на каменоломні [54, 35 зв. - 423].
В жовтні 1855 року для залагодження конфлікту в Чигирин прибув губернський секретар Ільницький, а 24 січня 1856 року ним було складено акт про закриття справи щодо каменоломні. Це не задовольнило нових орендарів, і Мещеряков продовжує щороку писати листи до імператора. 14 квітня 1860 року Чигиринський міський магістрат слухав справу щодо тимчасового утримання гори купцями Білостоцьким і Заславським і прийняв постанову про очистку ними каменоломні. Проте у жовтні 1865 року губернське поліційне управління визнає постанову вже неіснуючого магістрату незаконною [54, 553 – 640]. Розробка каменю велася до початку XX століття, однак, статистичної інформації про об’єми розробок каменя на горі ми не маємо.
Стихійне видобування каменю на Замковій горі на господарські потреби здійснювалося аж до початку 1960 років. Цікаво, що до ініціативи щодо остаточного припинення розробок у каменоломні був причетний поет і журналіст Василь Симоненко. 19 лютого 1962 року на одній з нарад в редакції обласної газети “Молодь Черкащини” Василь Андрійович заявив: “Вважаю, що газета виявила певну мужність, надрукувавши гостру статтю проти тих варварів, які організували на Богдановій горі у Чигирині гранітний кар’єр (стаття „Хто довбе Богданову гору”, у номері за 16 листопада). Правда, у автора статті не вистачило сміливості назвати високопоставлених чиновників, які дозволили таке знущання над історичною святинею, але вони самі себе виявили у грізних дзвінках до редакції. Даремно. Нам слід завжди пам’ятати, що на Черкащині є три священні вершини і всіляко охороняти їх. Перша – це Тарасова гора у Каневі, де покоїться прах Кобзаря, друга – це Богданова гора у Чигирині, звідки пішла слава козацька, третя – Михайлова гора у Тимківщині під Каневом, на батьківщині Михайла Олександровича Максимовича, першого ректора Київського університету, великого вченого і мислителя. Забувати, а страшніше – руйнувати ці висоти – великий гріх”. Після публікацій в газеті кар’єр на Богдановій горі був закритий остаточно [57, 226]. Із закриттям кар’єру виникла проблема його подальшої долі. Автори проекту планування Чигирина у 1962 році передбачали упорядкування Замкової гори. Згідно з проектом, “передбачається в південній частині Богданової гори в утвореному котловані в результаті виробки каменя упродовж декількох століть побудувати міський стадіон на 5 тисяч глядачів з трибунами з природного ґрунту і каменя” [32, 30]. Однак, лише у 1974 році під час благоустрою гори на місці кар’єру було створене озеро [58].

Таким чином, промислове млинарство на Чигиринщині з’являється вже наприкінці XVI століття. Особливого розвитку цей промисел набув у першій половині ХІХ століття, чому сприяла капіталізація сільського господарства (з 1827 по 1846 роки кількість млинів у повіті зросла вдвічі). Значні темпи розвитку млинарства зумовлювали потребу у жорнах, яку повністю задовольняли чигиринські каменоломні. Більше того, поставки чигиринського млинового каміння здійснюються і за межі регіону, у тому числі на територію теперішньої Російської Федерації і Білорусі. Упродовж ХІХ століття плата за оренду каменоломні залишаться однією з найбільш прибуткових статей міського бюджету. На заваді подальшому розвитку традиційного млинарства стала політика радянської влади, яка вважала ворожими собі господарства з “млинами, олійницями, круподернями, просорушками”. Розкуркулення і колективізація призвели до повного занепаду млинарства. Вітряки, які перейшли від приватного власника у власність колгоспів, позбавлені належної опіки, поступово руйнувалися. На початку 1960-х років вцілілі млини остаточно припили роботу. Але у свідомості народу традиційний млин до сьогодні залишається символом українського села, про що свідчить наявність у місцевому фольклорі значного масиву інформації, пов’язаної з млинарством.



Додаток №1
Млини та їх власники
в окремих населених пунктах Чигиринського району (1917 – 1929 рр.)
Адамівка [46]
Вітряк Степан Кривенко

Боровиця [59]
Вітряк Юхим Степанович Солонько
Вітряк Євмен Карпович Чигирик
Вітряк Тиміш Солонько
Вітряк Дем’ян і Яків Яремченки
Вітряк Грицько і Степан Притули
Вітряк Михайло і Роман Йосипенки
Вітряк Іван Іванович Збаразький
Вітряк Дерев’янко
Водяний млин Микола Бурима
Водяний млин Химичі (?)

Бужин [43]
Вітряк Калістрат Самойлович Коропенко,
Микита Проценко, К. Башлик
Вітряк Невідомо

Галаганівка [48; 49]
Вітряк Яхрем Беденко
Вітряк Филимон Беденко
Вітряк Невідомо
Вітряк Невідомо

Мордва (з 1946 р. – Красносілля) [40; 41]
Вітряк Панько Вусатий
Вітряк Федір Левкович Чепурний, “дядько” Борис,
Іван Солонько
Вітряк Данило Назаренко
Вітряк Павло Назаренко
Вітряк Марко Холоденко
Вітряк Ларіон Мотайленко

Полуднівка [45]
Вітряк Петро Кириченко
Вітряк Герасим Филонович Кириченко
Вітряк Петро Федорович Кириченко
Вітряк Сергій Прохорович Полудень
Вітряк Іван Полудень
Водяний млин Іван Полудень
Водяний млин Пилип Смолінський
Водяний млин Пилип Смолінський
Водяний млин Христан Ступало
Водяний млин Сергій Лісовий

Розсошинці [42]
Вітряк Платон Касяненко
Вітряк Хтодось Голуб
Вітряк Яків Юрченко
Вітряк Хома Гапієнко (Юрченко)
Вітряк Михайло Дивнич
Вітряк Лазур Пилипович Кононенко

Рублівка [45]
Вітряк Григорій Бойко
Вітряк Павло Федорович Ступало

Тіньки [39, 29 – 37]
Вітряк Гаврило Капшитар
Вітряк Марія Плетінь

Трушівці [44]
Вітряк Адам Ціпов’яз
Вітряк Дев’ятківський
Вітряк Дід Настасій
Вітряк Дід Настасій
Вітряк Дід Самійло
Вітряк Невідомо
Вітряк Невідомо
Паровий млин Панас Яремака

Чигирин [29, 44]
Паровий млин Олександр Григорович Безрадецький
Шабельники [39, 29 – 37]
Вітряк Хведір Мартиненко


Список використаних джерел і літератури
1. Безсонова С. Мотронинське городище. // Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис. – 2002. – №2.
2. Авторські польові дослідження (далі – АПД). Записано від Яковлєва Петра Йосиповича (1890 р.н.) в с. Галаганівка Чигиринського району. 1979 р.
3. АПД. Записано від Піщаної Ніни Семенівни (1923 р.н.) в с. Красносілля (Мордва) Чигиринського району. 1995 р.
4. АПД. Записано від Телятник Ярини Варивонівни (1905 р.н.) в с. Суботів Чигиринського району. 1997 р.
5. АПД. Записано від Лебеденко Наталії Іванівни (1963 р.н.) у с. Галаланівка Чигиринського району. 2009 р.
6. АПД. Записано від Мотайленко Ганни Назарівни (1926 р.н.) в с. Розсошинці Чигиринського району. 1995 р.
7. АПД. Записано від Онуфрійчук Марії Федорівни (1926 р.н.) в с. Розсошинці Чигиринського району. 1995 р.
8. АПД. Записано від Дудник (Вусатої) Євдокії Степанівни (1922 р.н.) в с. Тіньки Чигиринського району. 1996 р.
9. Центральна наукова бібліотека Національної академії наук України (далі – ЦНБ НАНУ). Інститут рукопису. – 61,768. (Архив А.Кистяковского. Привилей короля Станислава Августа Вольному городу Чигирину.)
10. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego. – Warsawa ,1880. – т. 1.
11. Центральний державний історичний архів (далі – ЦДІА) України у Києві. – ф. 2227. – оп. 1. – спр. 152. (Виписи з привілеїв , люстрацій до історії Чигирина).
12. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.
13. ЦНБ НАНУ. Інститут рукопису. – 61, 1567. (Перепись населения украинских городов XVII ст. Архив А.Кистяковского). Копія з рукопису Московського архіву Мін. Юсту. 1666 р.).
14. Логвин Г.Н. Чигирин. Суботів. – К., 1954.
15. Бажанова Т. Малюнок Чигирина з Літопису Самійла Величка: спроба історико-містобудівної інтерпретації. // Пам’ятки України: історія та культура. Науковий часопис. – 2002. – №2.
16. Гордон Патрик. Дневник 1677 – 1678. /Перевод с английского, статья и примечания Д.Г. Федосова./ – М., Наука, 2005.
17. Ленченко В.О. Гетьманський двір Богдана Хмельницького в Чигирині за джерелами XVII – XVIII ст. // Дневник 1677 – 1678. / Перевод с английского, статья и примечания Д.Г. Федосова / – М., Наука, 2005.
18. Скуратівський В. Берегиня. – К., Радянський письменник, 1987.
19. Історія Української РСР. – К.,1979. – т. 2.
20. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – ф. 660. – оп. 1. – спр. 63.
21. ЦДІА України в м. Києві. – ф.553. – оп. 2. – спр. 209. (Ведомости, рапорты и другие материалы о состоянии г. Чигирина и Чигиринского повета Киевской губернии. Сентябрь 1827 г.).
22. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – СПб., 1852. – ч. ІІ.
23. Памятная книжка Киевской губернии, изданная редактором Киевских Губернских Ведомостей Н.Чернышовым на 1857 г. – К., 1857.
24. ДАЧО. – ф.697. – оп. 1. – спр. 146.
25. Памятная книжка Киевской епархии. Историко-статистические сведения об учреждениях духовного ведомства Киевской епархии, статистические списки церквей епархии и общие статистические сведения по всем сторонам епархиальной церковно-религиозной жизни. – К., 1882.
26. ЦДІА України в м. Києві. – ф. 533. – оп. 2. – спр. 209 (Ведомости, рапорты и другие материалы о состоянии города Чигирина и Чигиринского повета).
27. ЦДІА України в м. Києві. – ф. 707. – оп. 229. – спр. 177.
28. ДАЧО. – ф. Р550. – оп. 2. – спр. 31.
29. ДАЧО. – ф. 548. – оп. 1. – спр. 30.
30. ДАЧО. – ф. 420. – оп. 1. – спр. 166.
31. ЦДІА України в м. Києві – ф. 492. – оп. 34 – спр. 861.
32. Архів автора. Польові дослідження, виписи з архівів, книг, рукописів. (Проект планировки г. Чигирина Черкасской области. Пояснительная записка. Госстрой УССР. “Гипроград” Харьковский филиал. – Харьков, 1962).
33. Економічний нарис Черкащини. Видавництво “Радянська думка”, 1926.
34. АПД. Записано від Науменко (Дивнич – дівоче) Мотрі Павлівни (1925 р.н.) у с. Розсошинці Чигиринського району. 2009 р.
35. АПД. Записано від Кривенка Миколи Пилиповича (1911 р.н.) та Колісника Степана Васильовича (1928 р.н.) в с. Тіньки Чигиринського району. 1997 р.
36. ДАЧО. – ф. Р184а. – оп. 1. – спр. 80.
37. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів. – К., 1992.
38. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К., 1991.
39. ДАЧО. – Ф. Р184а. – оп. 1. – спр. 115.
40. АПД. Записано від Чепурної Ганни Федорівни (1909 р.н.) в с. Красносілля Чигиринського району. 1996 р.
41. АПД. Записано від Мотайленко Ганни Трохимівни (1912 р.н.) в с. Красносілля Чигиринського району. 1996 р.
42. АПД. Записано від Шапошника Петра Потаповича (1903 р.н.) в с. Розсошинці Чигиринського району. 1996 р.
43. АПД. Записано від Коропенка Олекси Антоновича (1914 р.н.) в с Тіньки Чигиринського району. 1996 р.
44. АПД. Записано від Ціпов’яз (Демиденко) Параски Улянівни (1910 р.н.) в с. Трушівці Чигиринського району. 1997 р.
45. АПД. Записано від Жолдак Мотрі Родіонівни (1912 р.н.) в с. Полуднівка Чигиринського району. 1997 р.
46. Гненний В. Адамівський висотник. // Зоря комунізму. – 14.09.1989 р. – №111.
47. ЦДІА України у м. Києві – ф. 1316. – оп.1 – спр. 228.
48. АПД. Записано від Семеренка Василя Петровича (1936 р.н.) у с. Галаганівка Чигиринського району. 2007 р.
49. АПД. Записано від Семеренка Володимира Феодосійовича (1934 р.н.) у с. Галаганівка Чигиринського району. 2009 р.
50. АПД. Записано від Яковлевої Тетяни Петрівни (1914 р.н.) в с. Галаганівка Чигиринського району. 1992 р.
51. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – К., 1972.
52. Матяшко П. Сяють електричні вогні. // Зоря комунізму. – 01.01.1989 р. – №1.
53. Федоров В. Техніка напоготові. // Черкаська правда. – 22.04.1958 р. – №69.
54. ДАЧО. – ф. 420. – оп. 1. – спр. 1236.
55. ДАЧО. – ф. 420. – оп. 1. – спр. 109.
56. ЦДІА України в м. Києві. – ф. 442. – оп. 82. – спр. 556. (Об отдаче в откупное содержание каменоломенной горы в г. Чигирине. 5.11.1849 – 19.10.1851 г.г.).
57. Симоненко В. Твори. – Черкаси, 2004. – т. 2.
58. Горковенко В. Стотисячний відвідувач. // Зоря комунізму. – 29.07.1975 р. – №90.
59. АПД. Записано від Щириці Василя Івановича (1920 р.н.) у с. Боровиця Чигиринського району. 2007 р.

Олександр Солодар, м. Черкаси
ДО ІСТОРІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН - УПА НА ЧИГИРИНЩИНІ
За словами одного з авторів “Історії українського війська” Л. Шанковського, „поширення українського визвольно-революційного руху на Схід пов’язане, насамперед, з діяльністю українського підпілля в Наддніпрянщині під час німецької окупації. Основу для підпільної організації в Центральній і Південній Україні дала “Південна похідна група”, яка нараховувала до 1000 осіб і впродовж наступних років отримувала підкріплення із Західної України. Підпільна мережа мала обласні проводи в усіх областях і районні проводи майже у всіх районах. Поповнившись за рахунок місцевого населення, Організація Українських Націоналістів на Великій Україні створила розгалужену підпільну мережу, конспіративні лінії зв’язку, підпільні друкарні” .
Була створена мережа націоналістичного підпілля і на Кіровоградщині, до якої в адміністративному відношенні входив Чигиринський район . Окружна організація підпорядковувалася розташованому у Дніпропетровську Крайовому Проводу Південно-Східних Земель (КП ПдСУЗ) на чолі з галичанином Василем Куком (“Леміш”, “Юрко”, „Безіменний”) . Характерно, що у Дніпропетровську до лав Організації Українських Націоналістів був залучений уродженець (1917 р.н.) с. Адамівка Чигиринського району Кіровоградської області Лисенко Іван Іванович (псевдо - „Байда”, „Оля”), який згодом стає організаційним референтом Дніпропетровського міського проводу ОУН, бере участь у розбудові націоналістичної мережі в Дніпропетровську і області, а пізніше отримує статус члена особливого Уманського обласного проводу .
Наприкінці 1941 р. в Чигирин прибули три функціонери ОУН(м) – Василь Семенович Грицюк, Роман Степанович Кузич, Василь Миколайович Стопа . За сприяння голови районної управи Олександра Костенка В.Грицюк влаштувався працювати секретарем – перекладачем управи , В.Стопа – заступником начальника поліції, а Р.Кузич – слідчим . Членами похідної групи в колишній гетьманській столиці був створений районний провід Організації Українських Націоналістів. До його складу, окрім вказаних осіб, ввійшли чигиринці – голова земельної управи Йосип Данилович Турбовець, учитель Іван Карпович Артеменко, голова районної управи Олександр Сергійович Костенко, директор ресторану Федір Назарович Лещенко, артисти Іван Григорович Бінський та Анна Максимівна Кодацька. Окрім того, діяв осередок ОУН і в Медведівці. До його складу входили Дем’ян Степанович Чучупака, В.С. Красновська, В.П. Гапич, (А.И. – російською) Довгополий, (И.С. – російською) Зінченко, Канюка, Брусник, Ріпник. За інформацією НКДБ, причетним до організації Медведівського осередку ОУН був колишній учасник визвольних змагань 1918-1921 рр., автор відомої книги „Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський (Залізняк) . Однак, як відомо, у період другої світової війни Ю.Горліс-Горський до складу ОУН не належав.
Члени націоналістичних осередків на Чигиринщині розповсюджували листівки та агітаційну літературу, віддруковану в “їхніх центрах”, у тому числі видавництвом групи “УПА – Волинь” , проводили агітаційну роботу серед молоді. Найбільш активним „в залученні прихильників до націоналістичної ідеї” був Роман Кузич (родом з-під Яворова Львівської області). У приватних розмовах він наголошував, що є членом Організації Українських Націоналістів, провідником якої Андрій Мельник. Р.Кузичу вдалося „повністю прихилити на свою сторону чигиринця Сирівця Миколу, який теж став пропагувати серед молоді ідеї націоналізму” .
Однак, найпомітнішою справою членів ОУН стало відродження товариства „Просвіта” та проведення з його допомогою культурно-просвітницьких та агітаційно-пропагандистських заходів.
На початку окупації Чигирина німецькими військами громадське та культурне життя значно активізувалося. Насамперед, це було пов’язане зі сподіванням частини інтелігенції на відродження української культури, носії якої за радянської влади після згортання українізації зазнали переслідувань та репресій. І не дивно, що місцева еліта вбачала за необхідне розпочати черговий етап українізації із відродження товариства культурної самодіяльності „Просвіта”. У вересні 1941 р. до жителя Чигирина Івана Григоровича Бінського, який до війни працював актором театрів у Чигирині, Сталіно, Одесі, Житомирі, з пропозицією створити та очолити будинок „Просвіти” в старій гетьманській столиці звернувся голова районної управи Олександр Сергійович Костенко. Разом з актрисою Анною Максимівною Кодацькою та за сприяння працівників відділу народної освіти, що діяв при районній управі, розпочалася організація будинку, який мав за мету „культурно-просвітницькі завдання, щоб дати можливість (молоді – авт.) проявити свої таланти музично-вокального характеру”. До 15 жовтня 1941 р. було створено сім просвітянських гуртків (драматичний, хоровий, музичний, бандуристів, танцювальний, шахово-шашковий, художньої вишивки), до яких записалося близько 150 осіб. Для кожного гуртка „були запрошені керівники, які (...) готували матеріали чисто народного українського характеру, які виконувалися і до окупації німцями України”. Драматичним гуртком керував Іван Бінський, режисером був Іван Бурменко, хореографом – Анна Кодацька, керівником хору – Павло Запороженко, гурток бандуристів очолював (Н. – російською) Полудень. Пізніше були створені ще й струнний оркестр (керівник – Ліпес) та бібліотека (бібліотекар – Анна Кодацька). „Така структура роботи, яка носила радянський клубний стиль, існувала до грудня місяця 1941 року” . З ініціативи члена похідної групи ОУН(м) В.Грицюка у грудні 1941 р. відбулися збори членів будинку „Просвіта”, у ході яких будинок було реорганізовано у товариство та обрано його правління. До складу правління ввійшли: В.Грицюк (голова товариства), І.Бінський (заступник), А.Кодацька (відповідальний секретар), П.Запороженко (голова ревізійної комісії), О.Костенко (голова райуправи), Ф.Коваленко (завідуючий відділом народної освіти), І.Бурменко (режисер театру), Й.Турбовець (голова земельної управи), Господинин (старший агроном земельної управи), Ф.Лешенко (директор ресторану), Е.Райнох (виконроб лісокомбінату) .
Членами товариства стало близько 90 чигиринців. При вступі кожен член організації платив 10 крб. вступних коштів та один крб. членських внесків. Залучені кошти використовувалися на придбання літератури та матеріалів для роботи створеного просвітянами театру .
Влітку 1942 р. голова районної організації товариства „Просвіта” В.Грицюк переїхав працювати до м. Олександрівка на посаду мирового судді. Після цього організацію очолювали: у вересні – жовтні того ж року Феодосій Семенович Коваленко, з листопаду 1942 р. і до ліквідації „Просвіти” – Микола Іванович Воробкало. Оскільки посада голови організації не оплачувалася, вказані особи особливої активності в її роботі не проявляли .
На засіданнях правління товариства (за час існування товариства відбулося 9 чи 10 засідань) неодноразово порушувалося питання розбудови організації в селах району, „розгортання агітаційної пропагандистської роботи серед широких верств населення з метою підняття українського націоналістичного духу на боротьбу за самостійну незалежну Україну, для цієї роботи повинні були залучатися всі члени правління та актив „Просвіти” . Головою товариства В.Грицюком читалися лекції „Бій під Крутами”, в яких „яскравою ниткою проходило оспівування і піднесення в ореол слави усіх, хто загинув за визволення України”. Одним із членів товариства, учителем Артеменком Іваном Карповичем з метою „викликати серед слухачів ненависть і презирство до всього єврейства” читалися лекції „Жидівство всього світу”. Як зауважував пізніше І.Бінський, „цими політичними виступами по суті і закінчилася робота „Просвіти” і до повного і кінцевого її розпаду велася за принципом роботи „будинку „Просвіти”, тобто базувалася лише на гуртковій роботі, найбільш діяльною і життєздатною із якою виявилася робота драмгуртка, яка вилилася в роботу театру”. Характерно, що працівниками театру були на ¾ комсомольці – підпільники . Офіційно забезпечені роботою громадяни уникали небезпеки у першу чергу бути включеними у списки молоді, яка відправлялася до Німеччини. Якщо ж члени театру все таки потрапляли до списків остарбайтерів і про це ставало їм відомо, то за допомогою зв’язків у районній управі оформлялося фіктивне одруження. А, як відомо, забезпечені роботою та одружені українці виключалися зі списків осіб, складених для відправки в Німеччину. Згадує керівник чигиринської підпільної комсомольської організації Володимир Хоменко, який працював актором театру: „Того ж (1942 – авт.) року мене повідомили, що моє прізвище внесене до списків осіб, передбачених для відправки в Німеччину. Батько ходив до начальника районної управи Костенка, просив на колінах, щоб той викреслив моє прізвище зі списків. Костенко відповів: “Пане Хоменку, встаньте. Я не Ісус Христос, щоб переді мною на колінах стоять. Я вашого хлопця добре знаю. У списки його не вносив, але викреслити не можу. Але пораду можу дати. Хай ожениться. Німці одружених молодих пар в Німеччину не беруть”. За його порадою одружився я з Замшею Галиною Василівною і вінчалися в церкві. Їй теж загрожувала відправка до Німеччини” . Характерно, що керівництву „Просвіти”, члени якого, водночас, належали до районного проводу Організації українських націоналістів, було достеменно відомо про антифашистську роботу членів комсомольської підпільної організації . Але, як бачимо, націоналісти не лише не видавали підпільників німецькій окупаційній владі, а й, при можливості, допомагали їм легалізувати своє становище.
Як уже вказувалося, найпомітнішим результатом роботи товариства „Просвіта” стало створення на базі драматичного гуртка Чигиринського Українського Державного драматичного театру . Директором, художнім керівником і головним режисером театру від часу його створення до січня 1943 р. був Іван Григорович Бінський . Другим режисером був випускник Київського театрального інституту Бурменко Іван Ілліч, а помічником режисера – Шелестовський Сергій Єгорович. Првідними акторами театру стали Москаленко Григорій, Курочка Юрій, Євтушенко Леонід, Хоменко Володимир, Нечипоренко Наталка, Мельниченко Віра, Завадська Ганна, Назарова Тамара, Рудковська Ольга . Спектаклі ставилися в кінотеатрі, що знаходився на місці між теперішнім готелем і міськвиконкомом). Театр був на самоокупності: актори заробляли гроші постановками вистав . Окрім того, на зароблені кошти організовувалася передача із підпільних друкарень Західної України націоналістичної літератури . У репертуарі театральної трупи – твори українських класиків Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Нечуй-Левицького, Івана Франка, а також російського драматурга Островського. На сцені театру з успіхом ішли вистави „Хмара”, „Маруся Богуславка”, „Степовий гість”, „Ґандзя”. Окрім того, головою товариства „Просвіта” В.Грицюком ставилося питання про інсценізацію п’єс „Київ наш” та Миколи Куліша „Мина Мазайло”, які були заборонені в радянській Україні. Виступи чигиринської театральної трупи відбувалися не лише в старій гетьманській столиці, а й в інших населених пунктах Олександрівського повіту Кіровоградської області, до якого входив Чигиринський район . Характерно, що на постановку кожної вистави керівництво театру повинно було отримати дозвіл у чигиринського коменданта Клєбера. „Вистави театру користувалися великим успіхом у населення Чигирина, на кожній виставі зал на 300 місць був заповнений (аншлаг). Адже це була немов віддушина для кожного жителя, забувалась на деякий час жахлива оточуюча дійсність. Були випадки, коли вистави переривалися, тому, що в зал вривалася поліція з німцями щоб захопити молодь для відправки в Німеччину”. На початку 1943 р. колектив театру поповнився акторами театральних колективів зі східних областей України, яких німці „евакуйовували” перед наступом Червоної Армії. Тоді ж прибув у Чигирин для роботи в театрі режисер і актор Черкаського музично-драматичного театру Мрійний-Шабельников. При наближенні лінії фронту театр був переведений до повітового центру – в Олександрівку, але невдовзі припинив свою роботу. .
У грудні 1941 року німецька окупаційна влада розпочала арешти серед членів ОУН та вжила ряд інших “заходів щодо припинення будь-якої організаційної діяльності” . При цьому серед населення регіону пропорційно до репресій авторитет ОУН продовжував зростати. Підґрунтям цьому стала діяльність окупаційного режиму, який активно займався “вивозом (населення – авт.) до Німеччини на каторжні роботи і грабежем хліба”. Як відмічалося у вступній статті Опанаса Боженка до Постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, “при весняних спробах набору в німецький (табір – авт.) зустріли німці масовий опір на Волині й Поліссі, в Галичині, Осередніх та Східних областях України. Чигирин, Кривий Ріг, Новомосковськ висунулись на чоло одностайного і повного опору” У жовтні 1942 р. представники німецької окупаційної влади в Україні приходять до висновку, що не лише ОУН, а й товариство “Просвіта” прагне усунути всякий іноземний вплив, враховуючи і німецький, і хоче всякими засобами працювати для мети “створення незалежної України”. А тому “Просвіта” була заборонена, а серед її активістів гестапо проводить серію арештів . У Чигирині період репресій проти членів націоналістичних організацій припав на 1943 рік. Тоді гестапівцями були заарештовані голова (староста) районної управи Олександр Сергійович Костенко, голова земельної управи Турбовець та його заступник Господинник , вже згадуваний Микола Сирівець . Затримані також були члени похідної групи ОУН – заступник начальника поліції В.Стопа та слідчий Р.Кузич. Про їхній арешт член націоналістичного підпілля на Кіровоградщині Степан Глід пізніше згадував: „В той же час, коли гестапівці прийшли за ними і вже їм не було куди втікати, той, що працював начальником поліції, вскочив до кльозета й хотів себе застрілити, але ввігнав у себе три кулі з пістоля: в груди, живіт і ногу, й не застрілився. Всіх (заарештованих – авт.) гестапо привезло до повітової тюрми й Повітовий провід ОУН кинувся їх рятувати. Зараз же було вислано від української Повітової управи й поліції делегацію до німецького комісара, яка намагалася йому довести, що арештовані не вели жадної протинімецької роботи і що начальник поліції стрілявся тому, що він дуже любив дівчину, яка відхилила його любов. Там був і батько тієї дівчини, який все “стверджував”. Заступник комісара – старий німець, що добре говорив по-російськи – довго те все слухав і так сказав до делегації по-російськи:
— Так він стрілявся з любови, бо він свою батьківщину любить.
Дальша розмова делегації була безцільна, але ніяких інших заходів, щоб їх визволити, в той час ми ще теж не могли застосувати. Другого дня арештованих гестапівці відвезли до Кіровоградської тюрми, де начальник поліції того ж самого дня і помер, прокурор повісився в камері на своїх кальсонах, а старосту, після допиту, розстріляли. В той час в Кіровоградській тюрмі членів ОУН довго не тримали й усіх розстрілювали” .
Репресії німецького окупаційного режиму проти членів націоналістичного руху, наступ Червоної Армії та розгортання національно-визвольного збройного руху в Західній Україні та на Волині стали передумовами до утворення на Чигиринщині підрозділів Української Повстанської Армії. У 1943 р. в Середньому Подніпров’ї утворюється група УПА – Південь. Зав’язкою цієї групи були два повстанські відділи: в Холодному Яру (командир Костя – наддніпрянець, колишній офіцер Червоної Армії) та на Уманщині. Начальником штабу холодноярського відділу стає колишній боєць Холодноярської бригади УНР “дід Тарас”. Влітку того року новоутворені загони отримали підкріплення відділами УПА – Північ (шість сотень) під командуванням Енея та загоном УПА, що виник на Полтавщині. Восени 1943 р. згідно з наказом відділи групи вирушили на Захід: перейшли через Гайсинщину та Жмеринку в Літинщину й Лятичівщину .
Однак, на території Чигиринського і Олександрівського районів з’являється і активно діє якийсь Собчак. Він пропагує ідею створення Холодноярської повстанської Армії для здобуття незалежності України. У хаті лісника Гречаного (колишнього члена Холодноярської бригади УНР) ним була проведена широка нарада з цього приводу. На нараді виступав також головківський староста Гнат Григорович Панасенко – керівник групи Спілки Визволення України, колишній учитель та чигиринський військовий суддя за часів Гетьманату П. Скоропадського .
У вересні 1943 р. в с. Оксанина Уманського району відбулася конспіративна нарада обласного проводу ОУН за участю члена окружного проводу „Байди” – вже згадуваного Івана Лисенка, який повернувся з Дніпропетровщини на батьківщину. На нараді розглядалося питання формування відділів УПА для „боротьби проти червоних партизанів, радянських активістів” і підготовки „до повстанської діяльності в тилу Червоної Армії” . Перебуваючи на нелегальному становищі в с. Адамівка Чигиринського району, де мав „вірних людей” та використовуючи набутий на Дніпропетровщині досвід, „Байда” розгорнув активну роботу з розбудови націоналістичного підпілля. У 1943 – 1944 рр. ним особисто завербовано „14 осіб, які проводили антирадянську роботу” та створено районні організації ОУН в Голованівському і Грушківському районах Одеської та Підвисоцькому районі Кіровоградської областей. З його ініціативи в с. Клиново Голованівського району відбулася „нарада керівних учасників ОУН” . Відомо, що навесні 1944 р. на території Олександрівського і Чигиринського районів уже діяв загін УПА, сформований Іваном Лисенком. Одним з його командирів був галичанин „Вячеслав”. При цьому „Байда” підтримував постійні контакти з командирами боївок УПА „Сталевим” та „Голубом” (обидва – вихідці із Західної України), які діяли на Уманщині . Приблизно у квітні 1944 р. під час виходу на зв’язок з представниками сформованої „Байдою” підпільної організації в Голованівському районі йому довелося втікати, оскільки „там його було продали його ж підлеглі” .
У листопаді 1943 р. в Комсомольському лісі Холодноярського урочища діяв відділ УПА під командуванням “Назара Стодолі” – уродженця с. Вербівка Кам’янського району Наконечного Н.В. До складу боївки входили 13 осіб, у тому числі жителі с. Вербівки і с. Тимошівки Камянського району та вихідці з Дніпропетровської області. 14 листопада 1943 р. в с. Баландино боївкою знищено політпрацівника партизанського загону ім. Ворошилова. 28 листопада партизанський загін оточив повстанців. На пропозицію здатися ті не пристали і в бою проти партизан загинули .
На початку 1944 р. на Волині було сформовано з’єднання УПА “Холодний Яр” чисельністю до 2,5 тис. чоловік, яке мало невеликими групами здійснити рейд в Середнє Подніпров’я. Однак, скільки повстанців змогло дійти до Холодного Яру – невідомо . Певно, однією з таких груп був відділ УПА під командуванням галичанина „Дем’яна”, яка діяла на Холодноярщині упродовж 1944-1946 рр. Окрім того, як свідчать документи з архівів СБ України, упродовж 1944 – 1951 рр. на території району діяв ряд „збройних бандитсько-терористичних груп і одиночок, якими здійснено декілька терактів і збройних нападів на колгоспне і кооперативне майно” . Так, узимку 1944 р. в Холодноярський ліс вийшла націоналістична група із Старої Осоти (10 осіб) на чолі з Феодосієм Бакланом. Зайнявши старі партизанські землянки, вони розпочали тероризувати радянський апарат у селах Мельники і Головківка Чигиринського району. Міліціонерами з Олександрівки та військовими зі Староосотнянського госпіталю група була розсіяна а її керівника убито .
5-20 квітня 1945 р. відділи УПА з Холодного Яру біля Знам’янки провели акцію проти реквізиції хліба у селян. У трьох селах були знищені комісії, які займалися вилученням продовольчого контингенту, а награбоване майно повернуте колгоспникам. На початку травня 1945 р. на шляху Черкаси – Канів відділи з Холодного Яру розбили загін червоноармійців у 100 осіб. 7-15 червня 1945 р. холодноярці рейдували в районі Кременчука, доходячи до околиць міста. Занепокоєні діяльністю повстанців, органи НКВС кинули проти них спецпідрозділ (130 осіб). Відділ УПА “Холодний Яр” був оточений, проте в бою йому вдалося розгромити противника .
31 червня 1946 р. загін УПА (8 осіб) здійснив напад на с.Катеринівку Кам’янського району, при цьому було поранено голову місцевого колгоспу і спалена його хата .
З 8 по 16 вересня 1946 р. в Чигиринському районі здійснювала рейд диверсійно-терористична група – “Комітет Визвольного фронту України”, організована жителем с. Ташлика Смілянського району Дмитром Корпанем із односельців. Члени групи сподівалися “шляхом терору і диверсії (...) залякати комуністів”, змусити їх відмовитися від колгоспів, крім того, очікували, “що найближчим часом неминуче буде війна Англії і Америки з Радянським Союзом, і що до цього часу на Україні буде повстання за відокремлення України від Радянського Союзу, яке раніше розпочнеться в Західних областях України”. Учасники групи вважали, що “диверсійно-терористичні акти повинні були підготувати український народ до повстання” . У ході рейду вони вчинили напади на працівника МДБ сержанта Кошелєва, контору лісодільниці села Матвіївки, квартиру голови колгоспу “Червона зірка” того ж села Кошового Савелія Даниловича . Члени групи при спробі вчинення збройного опору “13 вересня 1946 року (...) убили голову колгоспу села Мельники Кіровоградської області, члена ВКП(б) – Деркача Петра і завгоспа колгоспу села Медведівки тієї ж області – Журавля Василя” . 14 вересня група пограбувала магазин сільпо села Телепино Кам’янського району, “де вкрали різних товарів на суму біля 10 тисяч карбованців”. Після цього її учасники, ще деякий час переховуючись, відправилися додому, в село Ташлик. 19-24 вересня члени диверсійно-терористичної групи були заарештовані органами МДБ .
4 жовтня 1947 р. у вже згадуваному с. Катеринівка Кам’янського району з’явився добре озброєний загін УПА (4 особи) у радянській військовій формі. Повстанці пограбували контору колгоспу (забрали гроші та документи), а також розповсюдили селом націоналістичні листівки “Молодь України”, “Селяни України” і газету “Клич крові”, що віддруковані в типографіях УПА ім. Гетьмана Мазепи та ім. Є. Коновальця у травні того ж року. Повстанці між собою спілкувалися “на незрозумілій для присутніх мові, але, нібито схожій на польську” . Як бачимо, це був один із агітаційних загонів УПА, що рейдував Україною. Не виключено, він здійснював ще й місію встановлення зв’язку з місцевим націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами.
Упродовж 1947 – 1950 рр. в Мельниках, Головківці, Зам’ятниці та інших селах району діяв загін (5 осіб) на чолі з Деркачем. Улітку 1948 р. в с. Шабельники органами КДБ була ліквідована націоналістична „бандгрупа” Кулинича (5 осіб); у 1950 р. – в с. Худоліївка загін Рясика (6 осіб); влітку 1951 р. – загін Атамася; і, врешті, у 1952 р. – в с. Вершаці „бандитсько-терористична група” Мєшкова (8 осіб), членами якої восени 1949 р. вчинено теракт над бригадиром місцевого колгоспу Головащенком .